Стиль життя Євробачення 2026 Анжеліка Рудницька — про Євробачення, скандал на "Кварталі 95" й манікюр Козловського в армії
Засновниця мистецької агенції "Територія А" стала знаковою постаттю українського шоу-бізнесу. У відвертій розмові артистка відповідає на найбільш резонансні питання, які обговорює суспільство останніми місяцями.
Анжеліка Рудницька має незаперечний авторитет в української культурної спільноти. На прохання Фокусу артистка коментує доцільність участі України в Євробаченні, скандал з артистами на "Кварталі 95", службу в армії Козловського, втечу Каменських та власні культурні ініціативи та проєкти.
Втеча Насті Каменських
Одна з головних українських співачок Настя Каменських уже перейшла на іспанську і будує кар’єру поза межами країни. Перед цим через мовний скандал з нею розірвав рекламний контракт "Золотий вік". Як до цього ставитеся?
— В Україні немає "головних" чи "неголовних" співачок. Я категорично проти такого формулювання. Часто саме медіа нав’язують українцям: "Оце головна співачка". Але я би хотіла уточнити: що таке "головна співачка"? Для когось головні співачки — Леся і Галя Тельнюк. Тому що це інтелектуальна музика не про "пиришки-пупиришки", а про людей, які обирають вірші серйозних поетів, працюють із серйозними темами і пишуть музику, яка переживе нашу епоху і буде жити далі. Для когось — оперна діва Людмила Монастирська, голос якої звучить на престижних світових сценах.
Відео дня
Настя Каменських була популярною певний період. Її впізнаваність була дуже високою, вкладалася величезна кількість грошей у контракти, рекламу, промоцію. Але це не робить людину "головною співачкою".
Те, що вона вивчила іспанську і зробила іспаномовний репертуар — якби за цим стояла така ж сильна українська позиція, це було б дуже добре. Взагалі будь-який український співак, будь-який український митець, який має сміливість проводити культурну експансію України у світі, — це круто. Тобто коли люди можуть співати іспанською, англійською, французькою і не лише працювати для внутрішнього ринку, а виходити з цим репертуаром на інші ринки, поза Україною. Звісно, це відкриває зовсім інші можливості. Іспаномовна аудиторія дуже велика, і конкуренція там усе ж менша, ніж в англомовній музиці. Тому це така стратегія, яка допомагає артисту просувати свою творчість, заробляти гроші і знаходити нову, відмінну від попередньої аудиторію. Як на мене, це абсолютно нормальна і правильна практика.
Війна змусила українців їхати у світ, бо нам була потрібна і моральна, і матеріальна підтримка світової спільноти та української діаспори. Було б мудро, якби й Україна як держава активніше просувала свою культуру у світ. І не лише на великих подіях — таких як Мюнхенський книжковий ярмарок чи Венеційська бієнале. Є безліч фестивалів більш локальних, спрямованих на різні аудиторії. Наприклад, величезна українська діаспора є в Бразилії. Але я не чула, щоб на державному рівні встановлювалися якісь серйозні культурні зв’язки між Україною і Бразилією. Нам варто було б про це подумати. У тому числі й тоді, коли актуалізується іспаномовна музика з України. Це може бути культурним містком між українцями і великою іспаномовною спільнотою.
Якщо згадувати історію з рекламним контрактом компанії "Золотий вік", то їм варто було ще на початку бути більш перебірливими — як і багатьом нашим компаніям, які іноді незрозуміло за яким принципом обирають українських артистів як обличчя бренду. Якщо виключно через якісь візуальні речі, бо комусь подобається зовнішність, комусь здається, що це класно — я це розумію. Впізнаваність також важлива. Але є ще репутація компанії.
Коли обличчям бренду стає артист, який не має чіткої патріотичної позиції, не займається благодійністю і не має стійкого позитивного іміджу, — це викликає питання в українців, які виборюють своє право існувати на цьому світі. Я зараз не говорю про конкретну ситуацію, а загалом про принцип. До багатьох людей, яких ми бачимо в рекламних кампаніях навіть під час великої війни, є чимало запитань.
Той самий Віталій Козловський, який виступав під час війни на Красній площі в Москві на "День перемоги", зараз рекламує мобільну мережу. Під час великої війни ми також бачили білборди з Брєжнєвою, яка тоді мовчала про війну, жила за кордоном і співала російською мовою. А її обличчя висіло в Києві, який у цей час потерпав від російських ракет і шахедів, сидів без світла. У людей це викликало сильне обурення. І виникає питання: навіщо це робити? Якщо мета — викликати негативні емоції, то цим брендам вдалося досягти цієї мети. Йдеться не про шоу-бізнес. Це війна екзистенційна, війна за виживання нації. І в такій ситуації всім варто бути більш уважними, перебірливими, патріотичними.
Тому зараз, мабуть, уже немає сенсу обговорювати, правильну чи неправильну позицію зайняла компанія "Золотий вік". Вони це зробили — можливо, не зовсім вчасно, але принаймні зробили. І я вдячна, що вони переосмислили своє бачення і свій імідж. Принаймні, тепер у нас є можливість ще раз проговорити ці важливі речі.
Манікюр Козловського в ЗСУ
— Ви критично висловились про службу в армії Віталія Козловського.
Це питання поставлене некоректно. Я не можу висловлюватися про службу Козловського в армії, тому що я цієї служби не бачила. Я бачила Віталія Козловського на фотографіях у його соцмережах — у формі, красивого, з манікюром, з красивим обличчям. І водночас я бачила інших українських артистів, які воюють. Я бачила, що з ними сталося після боїв, після того, як вони потрапляли під жорсткі обстріли, перебували в гарячих точках, воювали. Вони всі трохи іншого вигляду. Ми всі дуже подорослішали за час війни. У випадку Козловського це була, по-перше, якась дуже короткотермінова служба. Мої друзі і родичі, які пішли на фронт у 2022 році, не мають можливості звільнитися, розвернутися і піти з армії.
Ще раз підкреслю: йдеться, по-перше, про мої візуальні враження від Козловського. По-друге, про те, що це була дуже коротка служба. Він сам має це коментувати, а не я. Те, що він зараз розповідає, виглядає для мене досить дивно.
Мене більше хвилює інше. Козловський виступав на Красній площі в Москві на "9 мая", на "Дєнь побєди", вже в той час, коли тривала війна. Я це добре пам’ятаю. І також те, що він публічно підтримував Нелю Штепу — ексмерку Слов’янська, яка з квітами зустрічала російські війська. Потім вона перебувала під домашнім арештом. А Козловський приїхав до неї, привіз їй величезний букет троянд і написав у своїх соцмережах: "Своих не бросают".
Ось я би хотіла почути від Козловського, чому Неля Штепа, яка фактично здала українське місто Слов’янськ, у якому постраждала величезна кількість людей, для нього "своя". Після всього цього виникає питання: чи взагалі варто пускати людину, яка колаборантку вважає "своєю", до армії? Хотілося б почути якусь чітку позицію і самоідентифікацію самого Козловського. Може, він про це десь заявляв, то підкажіть. Я не зустрічала.
Скандал на "Кварталі 95"
Ірина Білик та Оля Полякова взяли участь у святковому концерті "Єдиного кварталу" після скандалу з Тимуром Міндічем. Разом з тим, деякі артисти, як-от KOLA, Надя Дорофєєва, хор "Гомін" скасували свої виступи. Що не так з цим кейсом?
— Я не глядачка "Кварталу" і взагалі дуже мало знаю, що відбувається з "Кварталом" за всі роки їхнього існування. Їх дуже багато в інфопросторі. Так, я бачу рекламні кампанії, скандальні жарти, які не смішні і часто викликають розкол у суспільстві. Взагалі не знаю, чи варто артистам брати участь у таких проєктах. Наприклад, я б також скасувала свій виступ. Чому Ірина Білик і Оля Полякова зробили інший вибір — краще запитати у них.
Кожен із нас, коли приймає рішення брати чи не брати участь у якомусь проєкті або концерті, намагається глибше зрозуміти, що це за проєкт, якщо є на це час і можливість. І вже тоді робить висновок — долучатися чи не долучатися, особливо якщо це стосується твого авторитету і іміджу.
Якщо ж ідеться лише про можливість заробити гроші і більше немає ніяких вимог, то, можливо, у людини може бути інша логіка або інша концепція. Але ще раз скажу: я не знаю, хто кому там платить чи не платить. Це питання до кожного з артистів.
А чому ми не ставимо запитань до підрядників, до залів, які надають свої майданчики для "Єдиного кварталу" після скандалу з Міндічем? Можливо, тому що їх пов’язують якісь контракти. Ми ж цього не знаємо. Але чому тоді ці питання не ставляться? Чому ми не ставимо питання до прикордонників, які випустили цю людину з країни? На яких підставах випустили людину призовного віку, до якого є питання у правоохоронних органів? Є якісь пояснення чи ні? Чи претензії можуть бути тільки до артистів?
Україна на Євробаченні
Чи варто Україні брати участь в Євробаченні в силу обставин?
— Україна зараз у війні, нам складно, і багато людей дійсно каже, що не до конкурсу. Але водночас ми не можемо глобально відставати від світу. Особливо коли йдеться про музику: ми дуже музикальна, співуча нація, — і без пісень нам ніяк. Пісня дуже часто рятувала українську ідентичність, адже в різні історичні періоди під владою різних імперій це чи не єдине, що було дозволено українцям.
Тому я за те, щоб в Україні було більше конкурсів, а не лише Нацвідбір на Євробачення. І я за те, щоб кожен, хто відчуває в собі сили брати участь у таких змаганнях, мав таку можливість. Бо це надзвичайно стресовий і нервовий процес, який потребує не лише емоційних, а й значних фінансових ресурсів. Потрібно написати й записати пісню, придумати сценічні образи, створити костюми, продумати візуальний ряд для екранів, сценографію. Усе це потребує серйозних вкладень. Артисти шукають ресурси, бо знають, що це можливість хоча б на певний час сконцентрувати на собі увагу аудиторії.
Раніше серед членів журі Нацвідбору був Андрій Данилко. Часто його різкі коментарі закінчувались скандалом. Чи варто повертати Данилка на Нацвідбір?
— Я не думаю, що треба взагалі обговорювати, хто саме має бути членом журі — чи це довічний член журі, чи тільки цього року, чи ще якийсь інший. Треба експериментувати. Важливо, щоб серед членів журі були люди, які мають авторитет у професійних колах, у суспільстві, а також ті, хто знає, як досягти успіху на Євробаченні — а в нас такі є. І водночас це мають бути люди, які стежать за музичною модою, відчувають світові тренди й розуміють, що саме сьогодні публіка активно слухає і готова підтримувати.
Тому члени журі можуть бути різні. Не варто загострювати увагу на комусь одному.
Чи проводити Нацвідбір?
— Відправляти учасника на Євробачення може суспільний мовник — просто сказати: цьогоріч Україну представляє такий-то артист. І все. Не проводити Нацвідбір взагалі. З одного боку, це економить ресурси, бо це дороге шоу. А з іншого боку, ми позбавляємо країну останнього великого пісенного конкурсу, де може проявити себе величезна кількість людей, передусім молодих музикантів. і гарного емоційного музичного шоу. І це теж неправильно.
Тобто в будь-якому випадку є свої плюси і мінуси. Поки в нас є ресурси проводити Нацвідбір — ми його проводимо. Тепер уявіть, що "Суспільне" просто призначає когось представляти Україну. Що тоді буде? Суспільство просто вибухне. Тому, думаю, "Суспільне" таким чином убезпечує себе і всіх нас від таких емоційних суспільних вибухів.
Частина глядачів обурилась, що переможниця Нацвідбору Leléka вже понад 11 років живе за кордоном. Чи має це значення для представниці України на міжнародному конкурсі?
— Я би перефокусувала погляд українців на інше. Зараз дуже багато наших громадян живе поза межами країни. І, можливо, це теж своєрідний заклик до єднання українців: де б ви не були в цей момент, у якій би країні не жили, якщо ви залишаєтеся частиною української культури, якщо ви залишаєтеся носіями і зберігачами української мови, якщо передаєте ці наші нематеріальні знання іншим людям — у своєму колективі, у родині, у школі, у церкві, у громаді, до якої ви долучилися, — то ми разом. Хіба це погано?
Навпаки, це посилює Україну і українські позиції у світі, а не послаблює їх. Мені здається, що це якраз той випадок, коли ми отримуємо хороший сигнал для українців за кордоном: що ми залишаємося однією великою українською родиною. І як у кожній родині бувають непорозуміння, люди можуть щось між собою ділити, але вони все одно залишаються родиною. Це велика, дуже органічна, дуже світла людина і точно не заслуговує на ту кількість хейту, яка зараз ллється на неї з певної частини суспільства. Я бажаю їй перемоги.
А щодо національного відбору — я вже казала, що якби в Україні були інші статусні музичні конкурси, де люди могли б себе проявити, тоді було б менше ажіотажу довкола Нацвідбору. Це по-перше. По-друге, туди б не прагнули потрапити абсолютно всі. І по-третє, тоді ми могли б визначати представника на Євробаченні трохи інакше.
Зрештою, і зараз суспільний мовник має можливість визначати представника без такого масштабного шоу. Наприклад, певна кількість фахівців могла б прослухати запропоновані пісні і проголосувати — без концертів, без відкритих голосувань, без шоу, без постановок, без костюмів, без віджеїнгу. Бо все це дуже дорого — ми це прекрасно розуміємо.
І якби ці кошти можна було спрямувати, наприклад, на Сили оборони України, це було б дуже добре. Хоча я розумію, що на практиці ці гроші не завжди можна просто взяти і перекинути армії.
Але якщо українські артисти стають популярними завдяки таким конкурсам, починають заробляти гроші — на монетизації, на концертах, на гастролях, у тому числі за кордоном — і привозять ці гроші в Україну, а не вивозять їх з країни, і допомагають власній державі, то це не мінус для країни, а плюс. І це посилює наш голос у світі, про що я вже говорила вище.
Промоція культури
Ви — керівниця Державної агенції промоції культури України. Чи є у нас шанс за короткий час створити впізнаваний культурний образ України у світі — і що для цього важливіше: гроші, стратегія чи таланти?
— Україна працює над своїм культурним брендом, але поки що, за моїми спостереженнями, це досить розрізнені ініціативи. Частково це відбувається через Міністерство культури — наприклад, участь у Венеційській бієнале, Мюнхенському книжковому ярмарку чи інших великих світових форумах, які для нас важливі. Частково культурний бренд вибудовується через Український інститут, який діє при МЗС.
На жаль, Державна агенція промоції культури України, яка існує вже багато років, не фінансується державою. Тому швидше йдеться про виживання і про спроби створювати чи підтримувати важливі ідеї та теми. Маленька агенція, в якій працює 4–5 людей, не може створити державну стратегію, але намагається бути максимально ефективною. Згадаймо цьогорічний меморіально-мистецький захід "Територія Гідності", який ми провели спільно із Національним музеєм Революції Гідності. Вперше за 12 років (після майдану) на цьому особливому місці відбулася акція, де поіменно згадали кожного Героя Небесної Сотні.
Ми виконуємо завдання Міністерства культури, але робимо те, що під силу нашій команді. Навіть у такому маленькому колективі, без фінансування, ми постійно рухаємося: проводимо мистецькі акції, комеморативні акції, що теж зараз дуже важливо для всіх нас. Ми намагаємося підтримувати взаємини з українськими організаціями, принаймні вибудовуємо горизонтальні зв’язки.
Це велика системна робота, яка потребує капіталовкладень, часу і енергії, як і будь-яка інша робота. Такі речі не будуються за одну хвилину. Я не так давно очолюю агенцію і намагаюся робити все, що в моїх силах, щоб підставляти плече тим, хто найбільше потребує підтримки, і там, де ми можемо бути корисними.
На превеликий жаль, найбільшим стимулом популяризації України у світі стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Саме в цей момент ми зрозуміли, наскільки важливою є підтримка світу. І що достукатися до світової спільноти можна не лише офіційними запитами чи петиціями, а й через культуру і мистецтво. Коли ми показуємо, що ми не лише воїни і люди високої жертовності та гідності, здатні на неймовірний героїзм, опір і стійкість, а що ми ще й люди високої культури з багатотисячною історією — це дуже важливо. Світ насправді дуже мало знає про Україну. І в нас усіх попереду дуже багато роботи. Нам усім — різним інституціям — потрібно бачитися, обговорювати цю стратегію. Для цього, звісно, потрібні ідеї, потрібні креативні люди, які так само, як наші воїни, будуть самовіддано працювати.
"Територія А" торік святкувала 30-річний ювілей, а її флагманський проєкт "Територія РіздвА" вже виходив у трьох форматах — містерія, "Сила роду" і "Дух нескорених", де артисти співали разом з військовими та ветеранами. Які плани на цей рік?
— "Територія А" з 2014 року нічого не святкує, вона відзначила свій 30-річний ювілей торік. А цього року, 17 березня, виповнюється 31 рік відтоді, як мистецький канал "Територія А" вперше вийшов у телевізійний ефір. І, власне, з цього все і понеслося. Це був цікавий період: спочатку становлення, потім розквіту української культури, якою також у 90-х почали активно цікавитися українці. І нинішній період дуже схожий на 90-ті за відчуттями. Хоча, звісно, в кожному часі були свої складнощі, свої плюси і мінуси. "Територія А" не планує якихось святкувань.
Зазвичай "Територія А" проводить благодійні заходи, на які запрошує своїх друзів і прихильників, і акумулює гроші чи можливості, у яких завжди є адресат. Зараз моя задача, "Території А" і усіх свідомих людей — допомагати армії. Тому якщо "Територія А" щось таке буде робити, я, звісно, приєднаюся: проведу цей захід, заспіваю — залежно від того, якою буде концепція. І дуже хочу дозбирати гроші на дрон і нарешті передати його нашій армії. А щодо святкування — будемо святкувати після перемоги.
"Територія Різдва" — це моя любов, нелегка задача і наш флагманський проєкт. Зараз складність підготовки цього проєкту для мене в тому, що я зайнята на своїй посаді, і в мене щодня дуже багато задач і роботи. У мене всі дні розписані, тому можливість вигадувати і творити "Територію Різдва" з’являється переважно у вихідні, вночі, ввечері або рано-вранці. Але я використовую цей час із максимальною віддачею, тому що знаю: за мене ніхто не зробить те, що я повинна зробити. І я дуже вдячна всій команді, яка включається і працює над проєктом разом зі мною.
"Територія Різдва" існує з 2016 року, і цьогоріч виповнюється 10 років відтоді, як цей напрям нашої діяльності сформувався як окремий проєкт. І, звісно, хочеться зробити щось особливе, прекрасне, неймовірне. Поки що ніякої конкретики про "Територію Різдва", крім того, що це ювілейний для проєкту рік, немає. Але ми вже трохи привідкрили завісу і повідомили, що гаслом цього року буде: "Територія Різдва єднає". Бо це справді так.
У наших проєктах ми об’єднуємо родини, цивільних і військових, сучасне і традиційне, експерименти й автентику. І це завжди цікаво — така суміш емоцій, ціла гама почуттів. Я завжди радію, коли в команди з’являється якась свіжа ідея, новий погляд — але водночас тверезий. Бо, знову ж таки, зараз війна, і особливих причин для святкувань і веселощів немає. Але "Територія Різдва" демонструє свою стійкість і показує, що ніхто — жоден ворог, жодні глобальні процеси — не мають права знищити нашу традиційну, глибинну культуру, наше коріння, за яке ми тримаємося. Навіть коли нас намагаються знищити, коли обрубують гілки родів, ми знаємо, що наш корінь потужний. І з нього проростають нові паростки, нові галузочки, нове листя, розквітають нові квіти, які згодом приносять плоди. І це має тривати вічно. Тож наша задача — зберегти найцінніші скарби: різдвяні, музичні, культурні, родинні. Відчути їх у цьому часі і просторі, в якому ми живемо, і передати ці скарби наступним поколінням. Це і є наша головна задача.
Акція "Ангели пам'яті", яку ви заснували ще у 2014 році, перетворилась із невеликої київської ініціативи на масштабну народну акцію по всьому світу. Як ви вважаєте, чи здатні такі меморіальні мистецькі акції реально впливати на суспільну пам'ять?
— Це була моя ініціатива, яку підтримали кілька людей, з якими ми перетиналися і були поруч на Майдані під час Революції Гідності. Спочатку до неї долучалися найближчі люди, з якими я спілкувалася, а згодом вона розрослася у справжню народну акцію. Ці ангели розлетілися по всьому світу, тому що це дуже проста форма вшанування пам’яті: папір, ножиці і трішки часу. Це паперова витинанка, яка є частиною української традиції, українського традиційного мистецтва. Але ми наповнили її іншим змістом — не святковим, а глибоко поминальним. І люди підхопили цю ідею.
Для мене завжди дуже щемко бачити, що по всьому світу на деревах висять ці ангели, що люди їх вирізають, об’єднуються. Це теж форма об’єднання людей, це відчуття причетності до великої національної пам’яті, відчуття того, що ти не стоїш осторонь цього процесу. І кожного року акція начебто схожа, але водночас набуває нових форм. Після розвішування ангелів на деревах проводяться молебні, люди запалюють свічки, приносять квіти. Усе це — частини нашої великої національної пам’яті.
Коли я переглядаю відео і фотографії, які нам надсилають, я бачу, що людям ця акція справді близька. Їх не потрібно якось стимулювати — вони самі зголошуються і долучаються. І, звичайно, для мене, як для людини, яка це придумала, це дуже зворушливо. Дуже вдячна всім, хто береже пам’ять і будь-яким способом її висловлює. Наприклад, коли люди живуть за кордоном і там немає такого гострого відчуття болю, як в українців, які живуть в Україні, вони все одно хочуть цей біль висловити, показати його публічно. Вони розвішують ангелів на деревах. У цьому немає нічого забороненого чи агресивного. Це не плакати, не гасла, не політика, не шоу. Це дуже мирна, тиха акція.
Але люди підходять, запитують, що це. І навіть такі буденні розмови з перехожими, з незнайомими людьми дуже важливі. Бо вони спонукають інших людей замислитися про війну, про втрати, про наш біль. Чому це з нами сталося? Чи є небезпека для інших країн з боку Росії? Тобто один маленький ангел — це насправді дуже потужний комунікатор. Це також форма промоції України у світі. Вона болюча, але водночас дуже чиста і дуже доступна.
Нагадаємо, раніше Фокус писав, хто став тріумфатором на "Оскарі" цього року? Кінооглядач Андрій Пушкаш розповів про основних фаворитів.