Думки Майстер меча та психологічної війни: як Роджер Желязни "зламав" фентезі та проклав шлях "Грі престолів"
Знаменита "Гра престолів" не побачила б світ, якби не людина, річницю смерті якої сьогодні згадує світ художньої фантастики, стверджує кінознавець Олексій Росовецький. Йдеться про Роджера Желязни — легендарного автора, який назавжди змінив жанр і змусив нас співпереживати неоднозначним персонажам, які завжди — найцікавіші.
Олексiй Росовецький Журналіст та медіаменеджер 0
Не так вже багато класиків Золотої доби фантастики не застаріли в наш час. Назавжди залишилися в далекому минулому творці "космічних опер", які оспівували космонавтів із бластерами в руках. Натомість і досі актуальні ті письменники-фантасти, які розмірковували про соціологію, політику, інформацію та людські вади.
В епоху діпфейків, постправди та другого терміну Дональда Трампа ідеї Філіпа К. Діка здаються напрочуд актуальними. Станіслав Лем ще в шістдесятих передбачив головну проблему інтернету, з якою ми зіткнулися буквально пару років тому — перенасичення інформаційними потоками та брейнрот. А за казкою Френка Герберта про обраного хлопчика та гігантських хробаків прочитується жорсткий та реалістичний трактат з геополітики, зокрема й XXI століття. Недарма нещодавня екранізація "Дюни" Дені Вільньовим стала неабиякою подією.
Відео дня
До таких вічно актуальних майстрів жанру належить і Роджер Желязни, який залишив нас цього дня, 14 червня 1995 року.
В університеті майбутній письменник вивчав поведінкову психологію, а службу проходив у підрозділі психологічної війни Армії США. Там створювалися найпередовіші військові технології часів Холодної війни (звісно ж, після атомної бомби) — методи інформаційного та психологічного впливу.
Деталі служби Желязни, безперечно, засекречені, а сам письменник в інтерв'ю ніколи не порушував підписку про нерозголошення. Але якщо звернутися до військового досвіду письменника ретроспективно, через його романи, то стає очевидним, що участь у психологічних операціях навчила Желязни того, як працюють пропаганда, міфологія, дезінформація та культурні символи.
Це пояснює, як йому вдалося буквально "зламати" жанр фентезі, навіть якщо читачі не знають про такий бекграунд письменника.
До Желязни в жанрі домінувала маніхейська модель світу. У цій чорно-білій концепції існувало Абсолютне Добро та Абсолютне Зло, без напівтонів і складних мотивацій. У легендарному циклі "Хроніки Амбера" (1970–1978) письменник уперше показав фентезійний світ, у якому немає єдиного джерела зла, а герої керуються не високими ідеалами, а холодною доцільністю та власними амбіціями.
Та й самі герої цього циклу, нащадки королівської родини Амбера, ведуть війну не так, як класичні фентезійні лицарі — вони діють методами оперативників спецслужб, майстрів дезінформації та психологічного тиску.
Згадаймо, як починається перша книга циклу "Дев'ять принців Амбера". Головний герой Корвін приходить до тями після втрати пам'яті й одразу вмикає навички ідеального шпигуна. (До речі, схожим чином починається історія агента ЦРУ Джейсона Борна в романі Джона Ладлема, який побачить світ через 10 років).
За допомогою тонких психологічних хитрощів та зчитування прихованих мотивів він по крихтах збирає необхідну йому картину навколишнього світу та власних обставин, маніпулюючи співрозмовниками так, що вони самі видають йому усі таємниці. Адже інформація, як відомо, — це головна зброя психологічної війни. А головне правило такої війни — керувати тим, як твій супротивник сприймає реальність.
У світі Амбера реальний тільки сам Амбер, а все інше, зокрема й наша Земля, — це лише його Відображення. Аристократія Амбера використовує Відображення як гігантські декорації для маніпуляцій, у них можна навіть цілу армію заховати. І той, хто створює найпереконливішу ілюзію реальності, виграє війну. Як, власне, це й вдалося Корвіну.
Але було б маніпуляцією стверджувати, що лише армійський досвід надає такої переконливості романам Желязни. Ще в коледжі майбутній письменник почав серйозно займатися фехтуванням на шпагах і практикував айкідо, у якому здобув чорний пояс. Тож не дивно, що поєдинки в його романах описані так, що кожен випад меча буквально шкірою відчуваєш.
І, звісно ж, висока культура. На тлі більшості побратимів по друкарській машинці, тексти Желязни вирізняє якісна літературна мова. А глибоке знання міфології та літератури минулого ідеально вписує його романи в постмодерністську традицію. Наприклад, в історії сімейної різанини за трон безпомилково вгадуються трагедії Шекспіра.
До речі, якщо вам здається, що інтриги дев'яти принців Амбера (які ховають взаємну ненависть за крихкими альянсами й за першої ж нагоди холоднокровно встромляють ножі у спини вчорашнім соратникам) нагадують відомі ігри за престол у Вестеросі, — так от, вам не здається.
Без цинічного та багатовимірного фентезі Желязни не існувало б "Пісні льоду й полум'я", що не раз публічно визнавав і сам Джордж Мартін. Ба більше, письменники були близькими друзями та сусідами по Санта-Фе (штат Нью-Мексико), і Желязни чимало допомагав молодшому товаришу в 1980-ті, коли кар'єра Мартіна забуксувала.
У світі П'яти Королівств, як і в Амбері, майже немає жодного позитивного персонажа, але читач усе одно їм співпереживає, бо вони живі. Желязни був першим у жанрі, хто показав, що читати про харизматичних негідників зі своїм кодексом честі набагато цікавіше, ніж про святих і безгрішних лицарів класичного фентезі.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо Невбитий дідусь: за що фізики-теоретики люблять фільм "Назад у майбутнє" 