Глобальна могутність США розсипається, а політики й експерти у Вашингтоні уникають розмови про те, чим це обернеться для простих громадян. Одні вірять, що Америка не може занепасти, інші – що американцям від цього нічого не буде, вважає Нік Данфорт.
Як передає "Хвиля", про це заступник редактора пише в колонці для Foreign Policy.
Неоконсерватори й традиційні консерватори серед республіканців певні: якщо знову рішуче застосувати військову й політичну силу, США ще довго лишатимуться домінантною державою. Республіканці – прихильники стриманості вважають, що відмова від домінування вбереже світ від хаосу і піде американцям на користь. В оточенні Трампа занепад бачать у расових чи цивілізаційних категоріях і, за словами автора, пропонують власні небезпечні й контрпродуктивні рецепти.
Серед демократів ліберальні інтернаціоналісти, хоч і скромніше за неоконсерваторів, переконані, що Вашингтон ще може очолити оновлення світового порядку. Прогресисти певні, що стриманіша зовнішня політика принесе мир світові й добробут виборцям, а платити доведеться хіба що мільярдерам.
"А що, як усі мають рацію, але не в тому? Найгірший сценарій – якщо прихильники стриманості виявляться правими в тому, що зберегти глобальну першість Америки вже неможливо, а неоконсерватори й ліберальні інтернаціоналісти – в тому, наскільки поганими будуть наслідки. Що, як прості американці справді виграли від унікального міжнародного статусу Сполучених Штатів і їм його гірко бракуватиме, коли він зникне?" – пише Данфорт.
На думку автора, у роки холодної війни, а ще більше одразу після неї, зовнішня політика США давала виборцям вигоди гегемонії – і матеріальні, і психологічні – без ціни масштабних війн за кордоном. Американська сила підтримувала небачене зростання світової торгівлі, на якому багатіли і країна, і її громадяни. Реальний ВВП США з 1945 року зріс більш ніж удесятеро, а повоєнний добробут допомагав зберігати підтримку соціальних програм.
Ціну американської могутності при цьому часто платили інші, нерідко кров'ю. Війни у В'єтнамі та Іраку забрали чимало американських життів, але в'єтнамцям та іракцям, як нагадує Данфорт, вони коштували значно дорожче.
Тепер гегемонія слабшає, а разом із нею і вигоди. Фінансові дивіденди дедалі більше осідають у вузької заможної еліти, а престиж дістається спільноті, з якою багато американців себе вже не ототожнюють. Тож виборці, пише автор, відчувають, що платять ціну американської сили, але не отримують нагороди.
Трамп і ліві, за словами Данфорта, сперечаються, чи вигідна гегемонія плутократам, але сходяться в головному: решта країни від неї нічого не має. Звідси віра, що скромніша роль Америки в багатополярному світі принесе економію без жодних наслідків. Автор припускає інше: колись глобальна роль справді збагачувала всіх американців, але сьогодні жодна зовнішня політика не поверне цих вигод у колишньому вигляді.
Ще важче, на думку Данфорта, буде впоратися з психологічними наслідками. Багато американців черпали гордість і відчуття безпеки з першості своєї країни, а сила давала їм престиж і відчуття контролю над хаотичним світом. Трамп відкинув зовнішньополітичну традицію, але все його президентство, пише автор, – це звернення до глибокої туги американців за втраченим відчуттям сили й контролю.
Прихильники Трампа, за словами автора, перестали сприймати престиж країни як власний: ліберальний інтернаціоналізм, на їхню думку, дарував повагу не тим людям. Трамп пообіцяв це виправити – за висловом публіциста Девіда Фрама, "перерозподілити повагу від тих, хто має її забагато (надто освічених прибережних еліт), до тих, кому її бракує (білих американців без вищих наукових ступенів, які почуваються покинутими)". А пояснюючи, навіщо хоче забрати Гренландію, сам президент назвав це тим, що "психологічно необхідно для успіху".
"Доставити президента Венесуели до Нью-Йорка в кайданах усупереч міжнародному праву – справжнє свідчення американської військової майстерності. І ці фото, безсумнівно, принесли деяким глядачам те саме задоволення, яке відчували римляни, коли повз них у тріумфальній процесії вели ворожих вождів", – пише Данфорт.
Проте війна з Іраном, за його словами, швидко показала межі такого підходу. Те, що Іран уже вісім місяців кидає виклик Вашингтону, безпосередньо вдарило по гаманцях американців. Білий дім, розуміючи, що доброго військового шляху до перемоги немає, змушений, на думку автора, систематично брехати про кількість втрат і про стан судноплавства в Ормузькій протоці, щоб відбиватися від принизливих звинувачень у поразці.
Іран, вважає Данфорт, показує й інше: після десятиліття надмірної ролі у світових справах США не можуть просто відступити й залишити інших пожинати бурю.
"Розпад Британської імперії, можливо, залишив по собі громадянські війни, які забрали мільйони життів у Судані та Південній Азії, але на життя в Лондоні вплинув мінімально. Однак після десятиліть стрімкої глобалізації наслідки для Вашингтона навряд чи вдасться так безпечно тримати на відстані", – пояснює автор.
"Є всі підстави побоюватися, що в найближчі десятиліття світ стане жорстокішим, і це насильство зробить американців менш захищеними. Він також стане менш стабільним, і це підточуватиме джерела американського багатства. Розважлива зовнішня політика разом із тверезим економічним керівництвом, безумовно, може пом'якшити шкоду, але країна все одно стане менш безпечною і менш заможною. А це, своєю чергою, змусить виборців почуватися ще безсилішими й скривдженішими", – попереджає Данфорт.
Тому новій зовнішньополітичній програмі, переконаний автор, потрібен план і на цей випадок. Прихильники стриманості спираються на те, що американці втомилися від "вічних воєн". Але кожен, хто пам'ятає події після 11 вересня, знає, як швидко це може змінитися в момент національного гніву й приниження.
"Прихильники стриманості, безсумнівно, мають рацію в тому, що Вашингтону краще гідно прийняти перехід до багатополярного світу, ніж саморуйнівно лютувати проти нього. Але вони, схоже, надто впевнені, що цей процес стане виграшем і для Америки, і для світу, а не болісною перебудовою для всіх, зокрема й для американського народу", – підсумовує Данфорт.