27 квітня 2026 року на зустрічі, яку в Лондоні організував Пушкінський дім (Pushkin House), журналіст Володимир Раєвський поговорив із британським істориком Ентоні Бівором про його книжку "Распутін і падіння Романових". Вони обговорили, чим сибірський прочанин привабив імператорську родину, що про нього можна дізнатися з архівів і як Бівор пов'язує його вплив із Лютневою революцією. Слухачі також запитували про більшовиків і про те, як Бівор працював у російських архівах.
Людина без офіційної посади
Володимир Раєвський: Як би ви пояснили, хто такий Распутін, людині, яка нічого не знає про історію Росії?
Ентоні Бівор: Я б почав зі слів Олександра Керенського про те, що без Распутіна не було б Леніна. Боюся, теорія про те, що історію творять великі люди, схоже, знову пояснює те, що діється у світі. А тут перед нами людина без масової підтримки, без організації, без офіційної посади, яка вплинула на новітню історію більше, ніж майже будь-хто інший. Саме ця суперечність робить його таким цікавим.
Раєвський: Чи можна сказати, що він уособлював суперечності Росії?
Бівор: Мені б не хотілося казати, що одна людина може уособлювати цілу країну. Але щось є в тих словах про те, що Росію самим лише розумом не збагнути. Гадаю, це стосується й Распутіна.
Раєвський: Як би ви визначили його роль при дворі та в історії Росії?
Бівор: Багато в чому він відіграв цю роль мимоволі. Скандали, які він спричиняв, і корупція, що розквітла довкола нього під час війни, підривали авторитет імператорської родини. Я не вірю, що він мав інтимні стосунки з імператрицею. З її доньками таких стосунків точно не було. Але через чутки цар виглядав рогоносцем, який не міг дати ради навіть у власному домі. Коли почалася Лютнева революція, офіцери імператорської лейбгвардії не оголили на його захист жодного клинка.
Распутін та імператриця також умовили царя призначити Олександра Протопопова міністром внутрішніх справ. Протопопов хворів на сифіліс, розмовляв з іконами й спілкувався з померлими. Він наполіг, щоб йому підпорядкували залізниці. Потяги опинилися не там, де були потрібні, і замерзли. Зерна було вдосталь, а хліба в містах майже не стало. На мою думку, саме брак хліба через розлад на залізниці спровокував лютневе повстання. Ленін був у Цюриху, Троцький – у Північній Америці, Сталін – у Сибіру. Це була одна з небагатьох справді народних революцій.
Раєвський: Чого, на вашу думку, хотів сам Распутін?
Бівор: Він був корумпований і водночас щедрий. Часто роздавав свої гроші. У ньому поєднувалися глибока духовність і хтивість. Він міг співчувати жінкам і ставитися до них із розумінням, але також шантажував їх, а часом і ґвалтував. Дуже важко сказати, що ним рухало. Гадаю, письменниця Теффі влучила в саму суть, коли припустила, що він узявся за те, що було йому не до снаги. Він познайомився з царем у листопаді 1905 року й здобув надзвичайний вплив, хоча до такої ролі був зовсім не підготовлений. Він був у захваті від того, що відбувалося, і, думаю, щиро прив'язався до цієї родини. Дівчата називали його отцем Григорієм. Цар і цариця називали його своїм другом.
Раєвський: Чи вважав він, що має особливу місію в цій родині?
Бівор: Думаю, він вірив, що може допомогти цареві не втрачати зв'язку з простими росіянами. Це тривало недовго. Хоча він часто повертався до свого села Покровського, гадаю, він і сам утратив цей зв'язок. Уявлення про містичний зв'язок царя із селянством було фантазією. Тоді своїм справжнім завданням він вважав порятунок життя царевича. У хлопця була гемофілія. Гадаю, Распутін вірив, що зможе її здолати. Сумніваюся, що завдяки йому хлопець зміг би дожити до двадцяти років. Але, гадаю, він розумів межі своїх можливостей. Він знав, що смерть десь поруч і вийде на лови.
Навіщо писати книжку про Распутіна?
Раєвський: Чи пов'язана ця книжка з вашою роботою про російську революцію та громадянську війну?
Бівор: Безперечно. Распутін завжди мене захоплював. За троном стояв не кардинал, а самопроголошений Божий чоловік, який колись мандрував дорогами як прочанин у лахмітті й веригах. Ця історія захопила уяву всієї Європи. Особливо німецьку пресу цікавило майже все, що мало до нього стосунок.
Я остерігаюся міркувань у дусі "а що, якби". Гадаю, Распутін через призначення Протопопова ніс пряму відповідальність за початок Лютневої революції. Чи відбулася б вона за будь-яких обставин? Цього не скажеш. Але мимоволі замислюєшся, чи вдалося б уникнути більшовицького перевороту в жовтні й громадянської війни, якби події пішли інакше. Історики здебільшого погоджуються, що початком катастрофи стала Перша світова війна. Для мене громадянська війна в Росії була конфліктом, який справив найбільший вплив на XX століття. Її жахіття поглибили розкол між червоними й білими, а згодом між комуністами й фашистами або між комуністами й капіталістами, у Європі й певною мірою за її межами. В Іспанії Ларго Кабальєро подобалося, коли його називали іспанським Леніним, і він говорив про винищення буржуазії. Такі слова підживлювали замкнене коло страху й жаху. Гадаю, певною мірою ми й нині бачимо наслідки цього у розколі між автократіями й ліберальними демократіями.
Раєвський: Саме тому ви й захотіли написати цілу книжку?
Бівор: Почасти мене цікавив сам Распутін, а почасти те, як дрібні події можуть змінити історію. Ось абсурдний приклад. Герцог Портлендський запросив ерцгерцога Франца Фердинанда на полювання у Велбек. Там під час стрільби стався небезпечний інцидент за участю ерцгерцога. Тільки подумайте. Якби ерцгерцог тоді загинув, Першої світової війни, можливо, вдалося б уникнути! Це дає уявлення про те, як навіть позірно безглуздий випадок може вплинути на історію.
Голос Распутіна і свідчення з архівів
Раєвський: Стільки розповідей про Распутіна викликають сумнів. Як ви працювали із цими джерелами?
Бівор: Деякі проникливі люди уважно за ним спостерігали й залишили свідчення, які я вважаю надійними. Як би мені хотілося почути його голос. Гадаю, цей голос багато важив у тому, як він впливав на людей. Вважали, що річ у його очах і що він міг гіпнотизувати людей. Я так не думаю, і Дуглас Сміт, зокрема, відкидає цю думку. Шкодую також, що ми так мало знаємо про те, що він справді написав. Імператриця переписала чимало з того, що видавали за його книжки. Люди могли заслухатися, а потім ледь пригадати, про що він говорив.
Гадаю, його голос міг заспокоювати царевича й знижувати йому тиск. Як на мене, тиск був одним із чинників, що спричиняли страшний біль у суглобах. Здавалося б, дітей мала лякати та борода й той пронизливий погляд. А проте і царевич, і син Лілі Ден, подруги імператриці, здавалося, заспокоювалися, щойно його бачили. Не можу сказати, чи їх заспокоював його вигляд, чи вони, опритомнівши, уже були спокійніші від його голосу, і якою мірою тут діяла психосоматика.
У Спалі лікарі були настільки певні, що хлопець помре, що порадили цареві підготувати країну до його смерті. Хлопцеві раптом полегшало приблизно тоді, коли надійшла звістка від Распутіна, що з ним усе буде гаразд, а лікарі мають дати йому спокій. Здається, це була телеграма, хоча в деяких розповідях згадують телефон. Чи могло те повідомлення заспокоїти імператрицю так, що її спокій передався синові? Не знаємо. Він міг бути непритомний.
Раєвський: Чи був якийсь конкретний документ, який ви сподівалися знайти?
Бівор: Я був у захваті, коли дізнався, що в Державному архіві Російської Федерації приблизно з 1922 року зберігався нібито щоденник Распутіна. Ми замовили його розшифрування. Моя колега схилялася до того, щоб повірити в його справжність. Мені частина записів видалася відвертою вигадкою, але дещо збігалося з іншими свідченнями. В одному записі йдеться про кошмар, у якому майбутня мати Миколи II бачить, як селянин у червоному відтинає голову її немовляті. Княгиня Ольга Андріївна Романова, онука царевої сестри Ксенії і моя сусідка, розповіла мені, що в родині цю історію добре знали. Гадаю, цей щоденник слушно назвали підробкою, але його міг написати хтось із близьких Распутіна або хтось, хто був близький до людини, яка його знала. Дещо в ньому може бути справжнім.
Важливе джерело – опубліковані свідчення, які 1917 року дали Надзвичайній слідчій комісії Тимчасового уряду міністри й люди, що охороняли Распутіна. Що ширше й глибше досліджуєш тему, то легше помітити перебільшення чи вигадку. Документ не стає правдивим тільки тому, що ти знайшов його в архіві. Коли ми з дружиною писали про Париж після визволення, то побачили, яку силу можуть мати чутки. У Петрограді воєнного часу вони мали величезне значення й підточували повагу до імператорської родини, особливо до Миколи. Саме тому мені також потрібні були газетні повідомлення.
Раєвський: Чи міг би новий документ змінити наше уявлення про Распутіна?
Бівор: Дуже сумніваюся, хіба що він відкриє щось, що можна перевірити. У тому нібито щоденнику також натякали, що царя отруїли. Гадаю, це чиста вигадка.
Що відбувалося за дверима палацу
Раєвський: Чи питали ви княгиню Ольгу, що її родина думала про Распутіна?
Бівор: Я знаю її з 1973 року, коли ми познайомилися в Парижі. Вона сказала, що мене, мабуть, здивує, але її батькові Распутін навіть подобався. А от її тітка була дружиною Фелікса Юсупова. Саме нею мали приманити Распутіна до пастки в палаці на Мойці.
Раєвський: В одному інтерв'ю в шістдесятих Юсупов описав своє ставлення до Распутіна одним словом. Відраза.
Бівор: Я не сприйняв слова про симпатію надто серйозно. Можливо, то була просто провокаційна репліка. Гадаю, Юсупова значною мірою підштовхнула до участі у змові з метою вбити Распутіна його мати, яка дуже посварилася з імператрицею.
Раєвський: Що змінилося в імператорській родині з появою Распутіна?
Бівор: Мене вразив царський щоденник. Цар повертався до Олександрівського палацу, заставав дружину за розмовою з Распутіним і радо долучався до розмови. Це було разюче порушення протоколу. Імператриця шкодила своїй репутації, приймаючи Распутіна наодинці. А ще розповідали, що вечорами він піднімався до дитячих спалень поговорити. У листах доньок до батька я не бачу підстав вважати, що він до них домагався. Вони писали короткі записки про те, як радіють, що отець Григорій прийде. Гадаю, старшій, Ользі, він здавався трохи моторошним. Я не бачив жодних свідчень того, що справа зайшла далі.
Чи міг Распутін утримати Росію від вступу у війну?
Раєвський: Наскільки серйозно варто сприймати думку, що Распутін міг завадити вступу Росії в Першу світову війну?
Бівор: Він розумів, що війна стане лихом для Росії, передусім для селян. Імператриця теж це розуміла. Думаю, вона також усвідомлювала, що означатиме війна з Німеччиною особисто для неї. Під час війни навіть ходили чутки, ніби в її будуарі стояла потужна радіостанція для зв'язку з Берліном.
У 1914 році, після ножового поранення, Распутін лежав у лікарні. Перспектива війни його жахала, і він надіслав цареві телеграму, в якій закликав не вступати в неї. Ми досі не знаємо, якою мірою міністр закордонних справ Сергій Сазонов та інші ввели царя в оману, переконавши його, що плани мобілізації та робота залізниць не дозволяють мобілізуватися проти Австро-Угорщини без одночасної мобілізації проти Німеччини. Навіть якби Распутін тоді був поруч, не можна вважати, що він неодмінно переконав би Миколу. Згодом, уже під час війни, Микола не приймав від нього військових порад.
Коли цар із Зимового палацу оголосив про початок війни, люди в натовпі стали навколішки й заспівали "Боже, царя храни". Гадаю, він сприйняв це як доказ того, що країна єдина й про революцію не може бути й мови. Свого часу його так само переконували, що невелика війна з Японією згуртує країну, а вона ледь не повалила режим у 1905 році. У 1915 році він особисто очолив армію всупереч порадам своїх міністрів та послів Британії і Франції. Відтоді відповідальність за кожну катастрофу лягала на нього.
Раєвський: Чи щиро Распутін виступав проти війни? Адже він був і проти Балканських воєн.
Бівор: Так. Це одна з причин, чому великий князь Микола став таким запеклим його ворогом. Великий князь одружився з однією з двох чорногорських князівен, а Балканська війна мала для Чорногорії велике значення. Проте і Распутін, і імператриця вмовляли царя перебрати командування й запевняли, що це принесе перемогу. На них лежить чимала частка відповідальності за це.
Раєвський: А в що на той час насправді вірив сам Распутін?
Бівор: Думаю, він почав підтримувати війну, бо зрозумів, що опір коштуватиме йому впливу. Сумніваюся, що в глибині душі його ставлення змінилося. Він дедалі глибше впадав у депресію. Почасти він пив через біль від ножового поранення, а значною мірою, гадаю, через те, що занепав духом. Думаю, у глибині душі він знав, що Росія й Романови йдуть до катастрофи. Ми не можемо зазирнути йому в голову.
Раєвський: Він мало не помер після ножового поранення. Чи мав він надзвичайну фізичну витривалість?
Бівор: Я не його лікар, але, схоже, у ньому було напрочуд багато життєвої сили. Водночас він губив себе пияцтвом. Гадаю, багато пив через депресію, яку переживав.
Що показало падіння династії
Раєвський: Чому в часи політичних потрясінь зростає інтерес до містики?
Бівор: Це було також частиною дивних настроїв на зламі століть у Франції й певною мірою в Британії. У довоєнному Санкт-Петербурзі шаманізм, спіритичне крутіння столів і викликання духів часто були радше салонною розвагою. Деякі знатні родини мали в салонах власних диваків. Распутін був, безумовно, найвідомішим із них, почасти через зв'язок з імператорською родиною.
Раєвський: Що нового про історію Росії ви відкрили для себе, коли писали цю книжку?
Бівор: Мене завжди захоплював образ вагітної вдови в Олександра Герцена. Період після падіння самодержавства надзвичайно небезпечний для демократії. Більшовикам було дуже легко знищити Установчі збори. Досить однієї такої безпринципної людини, як Ленін, яка готова знищити будь-що, аби нав'язати власний лад. Він обіцяв селянам землю, робітникам фабрики, солдатам мир, а сам хотів перетворити світову війну на громадянську.
Я запитував себе, чи могла Росія вирватися з власного минулого. Попередню книжку я почав із приїзду герцога й герцогині Мальборо до Санкт-Петербурга. Консуело Вандербільт запитала Миколу II, чому росіяни не можуть мати більше свободи. Він досить чемно відповів, що Росія величезна й відстає від Західної Європи на двісті років. Але режим хотів, щоб так і лишалося. Найменше він хотів витрачати гроші на освіту. Можливо, цар інтуїтивно відчував, на яку небезпеку наражається режим, коли береться до лібералізації. Про це писав Токвіль. Микола сприйняв Жовтневий маніфест 1905 року і створення Думи дуже особисто. Він відчував, що зрадив свою династію. Він описує, як плакав за письмовим столом. Це одна з речей, які найбільше мене захопили в історії падіння режиму.
Раєвський: Що здивувало вас найбільше?
Бівор: Коли я починаю роботу з готовим уявленням, воно завжди виявляється хибним. Мене це підбадьорює. Зазвичай це означає, що я щось відкриваю для себе. Тут мене приголомшив чорний гумор. Як Распутін та імператриця додумалися вибрати такого шахрая, як Олексій Хвостов? Він став близьким другом Распутіна, а тоді задумав його вбити. Олександра була розумна, але їй бракувало уяви. І як, скажіть на милість, Микола міг не бачити катастрофи, яку сам накликав? Власна родина застерігала його, що він ось-ось знищить престол. Немає більшої дурості за пиху, а пиха в поєднанні з браком уяви смертоносна.
Запитання із залу
Слухач: Який політичний устрій міг би прижитися після Романових і який може запрацювати в Росії після Путіна?
Бівор: За такого жорсткого режиму з усіма його силовими структурами я бачу дуже мало шансів на ще одну Лютневу революцію. Палацовий переворот теж видається мені малоймовірним. Якби сталося одне чи друге, боюся, ми знову побачили б одну з Герценових вагітних вдів. Нова громадянська війна була б найжахливішим наслідком. Ззовні майже ніхто нічого не зміг би вдіяти. У минулу громадянську війну іноземні держави втручалися дуже активно, але спроба звести червоних і білих на переговори на Принкіпо нічим не закінчилася. Я б залишив політичним філософам питання про те, який устрій варто рекомендувати. Істориків у новинах раз у раз просять передбачити майбутнє. Нам краще вдається досліджувати минуле. Історичні паралелі можуть дуже збивати з пантелику.
Слухач: Яку роль у житті Распутіна відіграв Іван Манасевич-Мануйлов?
Бівор: Він був ділком, який умів залагоджувати справи. Теффі назвала його рибою-лоцманом. Він став особистим секретарем прем'єр-міністра й належав до оточення Распутіна. Він був наскрізь корумпований. Важко сказати, який він мав вплив. Люди з оточення Распутіна дуже суперничали між собою. Мені не траплялося добротної докладної біографії Мануйлова.
Слухач: Чому Распутін набагато помітніший у західній популярній культурі, ніж у російській?
Бівор: Думаю, у Росії частіше сприймають це як привід стати в оборону. Зрозуміло, чому людям не подобаються деякі західні кліше. Навіть видатний Алан Рікман так переграв у ролі Распутіна, що мені стало дуже прикро. Гадаю, росіяни схильні наголошувати на його духовності у відповідь на те, що на Заході наголошують на його хтивості.
Раєвський: Він також відповідає стереотипному образу російського селянина із сокирою й у червоній сорочці. Ці очі, пияцтво, жінки.
Бівор: На Заході він і сам до певної міри став кліше. На жаль, навіть у кліше може бути чимало правди.
Слухач: Якою мовою розмовляли Олександра й Распутін? Вона писала Миколі англійською. Багато вона могла зрозуміти?
Бівор: Люди з її оточення теж про це замислювалися. Вона переважно користувалася англійською, можливо, навіть частіше, ніж німецькою. Її виховала бабуся, королева Вікторія. Вона соромилася того, як говорить французькою. Сумніваюся, що Распутін знав бодай слово англійською. Гадаю, вона знала російську достатньо, щоб зрозуміти дещо з того, що він казав, а говорив переважно він. Уявляю, що там було чимало банальностей про Бога, природу й мир. З молодими жінками в Санкт-Петербурзі було зовсім інакше. Там він доводив, що без гріха немає каяття, а без каяття немає спокути. Це одна з причин, чому його підозрювали в належності до хлистів. Він умовляв жінок ходити з ним до лазні й мити його в доволі інтимний спосіб. В одному зі свідчень йому приписують слова про те, що нижня половина тіла має грішити, щоб верхня могла побачити сонячне світло. Як це не тлумач, імператриці він таких порад точно не давав.
Слухач: Чи передбачали більшовики Лютневу революцію? Чи планували скористатися нею?
Бівор: Вони зовсім її не чекали. Більшовики, есери й меншовики вважали, що це хлібні бунти й усе вщухне, коли роздадуть харчі. Більшість більшовицьких лідерів були під арештом, на засланні або в еміграції. Революція виросла з демонстрації в Міжнародний жіночий день. На подив людей, козаки не вихопили шабель і не пустили в хід нагаїв. Дехто з них виступив проти поліції. Найбільше крові пролилося в нападах на поліцію, а війська перестали підтримувати режим. Ленін ледве повірив цій звістці. Він казав, що старше покоління до революції не доживе.
Слухач: Чи достатньо добре ви знаєте російську, щоб працювати в архівах? Як ви давали собі раду?
Бівор: Моя російська точно для цього заслабка. Уперше я працював у російських архівах 1992 року, коли вивчав документи Французької комуністичної партії. Архіви були такі величезні, що, якби ви не читали дуже швидко, то просто марнували б час. Один знайомий порадив мені Любу Виноградову, яка за освітою була біологинею. "Чудово", – сказав я. Ми працюємо разом уже понад три десятиліття. Вона блискуче впоралася з роботою й сама стала історикинею.
Ми сиділи поруч, поки Люба переглядала документи. Коли в 1995 році почали відкривати військові архіви, влада до пуття не знала, як бути з іноземцями, які читали матеріали, що їх досі вважали таємними. "Ви називаєте теми, ми добираємо справи", – сказав нам полковник у Міністерстві оборони. Я пояснив, що мене цікавлять звіти політичних відділів. От де було золото. Сталін був певен, що генерали під Сталінградом йому брешуть, тож звіти щоночі доправляли літаком до Москви. Там хотіли знати все – від справжнього героїзму до пияцтва серед командирів, переходів на бік ворога й розстрілів за боягузтво.
У перший день у Подольську мене запитав один чоловік із військової розвідки, чи я шукаю негативні матеріали. Він мене добряче налякав. Я сказав, не надто переконливо, що обов'язок історика – бути об'єктивним. Не думаю, що це його вразило. Для нього документ був або позитивним, або негативним. Нічого проміжного не існувало.