Українські фермери переживають непрості часи: війна, роз’єднаність, брак обігових коштів, дефіцит виробничих і трудових ресурсів. Але попри все вже майже 35 років цей устрій рухається, фермерів в Україні більшає. Однак така форма господарювання нині має величезні загрози.
Про виклики та можливі шляхи їх подолання AgroPortal.ua говорив із головою Полтавської Асоціації фермерів і приватних землевласників України Олегом Слизько.
Проблем у сучасних фермерів, певно, більше, ніж позитивних зрушень. Як вони зараз виживають?
Олег Слизько: На зміну колективним господарствам на початку часів незалежності України в державі почали просувати фермерські господарства, реорганізовуючи колишні колгоспи і утворюючи приватні сімейні господарства. І якщо у колгоспі було все необхідне — виробнича база, трудові ресурси, досвід, земельний банк, налагоджена система збуту продукції, то у фермера нічого не було. Крім бажання. Вже майже 35 років фермерський устрій рухається, фермерів потрохи більшає, але є величезні загрози, спричинені державною політикою і війною.
Прогресивна світова когорта, і йдеться не лише про Європу, робить ставку саме на дрібних фермерів, оскільки це ефективно. Ефективність різними групами впливу, різними ідеологіями вимірюється по-різному. Неоліберали, так звані «праві», вважають, що ефективність рахується винятково прибутком. Ми вважаємо, що ефективність є більш комплексним поняттям, і до нього входить і кількість робочих місць, які створює галузь, і кількість виробленої продукції.
Сьогодні сільське господарство приносить більше 50% валової валютної виручки, усі інші галузі загалом не приносять стільки притоку валюти. Саме сільське господарство і промисловість — це ті сфери, які забезпечують зростання додаткової вартості.
Тому, якщо говорити про противагу фермерства і великих агрохолдингів, то в першому випадку працює одна людина на 20 га, а в латифундії — одна людина на 200 га, тобто у 10 разів менше.
Третя складова ефективності: фермер живе в селі й дбає про соціальну інфраструктуру, адже його діти ходять тут до школи, він їздить цими дорогами, він знає людей. Тому фермер вкладає в розвиток села не лише кошти, а й душу. Особливо зараз, під час так званої найуспішнішої реформи децентралізації, коли села фактично втратили своє самоврядування. Наприклад, у Хорольському районі Полтавщини було 25 сільських рад — із власним бюджетом, органом самоврядування, депутатським корпусом, головою та виконкомом. Далі були об'єднання цих сільських рад і спільний бюджет. Зараз із цих 25 сільрад утворилася одна міська. Влада зникла з села. Звичайній людині дістатися до колишнього райцентру, або нинішньої громади, дуже важко. Тому частина зобов'язань, зокрема, перейшла до місцевого фермера.
Зрештою, фермер дійсно дбає про землю, оскільки найчастіше обробляє земельні ділянки власні або родичів, знайомих. І він знає, що і завтра, і післязавтра буде сіяти.