6-9 червня в країнах ЄС відбулися вибори до Європейського парламенту. У переважній більшості країн ці вибори відбувалися одночасно з національними та/або місцевими виборами, що лише посилювало їхнє значення у політиці окремих держав-членів.
Наприклад, поразка правлячої партії президента Франції Е. Макрона на цих виборах і перше місце французьких ультраправих М. ле Пен змусила французького лідера піти на відчайдушний політичний крок — достроково розпустити національний парламент, скликавши позачергові вибори. Під аналогічним політичним тиском опинилися німецькі соціал-демократи, показавши суттєво слабший результат, якщо порівнювати зі своїми старими суперниками — християн-демократами, не говорячи вже про ультраправу «Альтернативу для Німеччини».
Підсумки виборів частково підтвердили очікування, не перевищивши їх. Так, наростили позиції ультраправа і правоконсервативна групи європейських партій — група «Європейська ідентичність і демократія» (ID) та «Європейські консерватори і реформатори» (ECR) відповідно завдяки успішним результатам своїх французьких, німецьких, італійських та польських членів.
Фракція європейських соціал-демократів не зазнала втрат.
Суттєво поступилися позиціями європейські ліберали, зокрема партія «Республіка на марші» Е. Макрона, яка здобула вдвічі менше мандатів, ніж їхні ультраправі суперники з табору М. ле Пен.
Значно втратили підтримку європейські зелені/екологічні партії.
У виграші виявилася правоцентристська «Європейська народна партія», яка підтримує чинну президентку Європейської комісії У. фон дер Ляйєн, її ядром є німецький Християнсько-демократичний союз (ХДС).