Вечір спогадів про тих, хто захищає Україну вже дев’ять років поспіль, про тих, хто склав голову на полях боїв, пройшов у супроводі старовинних пісень та творів на вірші сучасних авторів.
На самому початку концерту у Національному музеї книги та друкарства в Києво-Печерській лаврі, Тарас Компаніченко поділився досить чутливою інформацією.
Він сказав, що чимало військових у своїх заповітах написали, щоб їх в останню путь проводжали під спів «Хореї Козацької».
І так, нажаль вже сталось з Романом Ратушним, Данилом Денисенком, Ярославом Отроком, Данилом Мельником і список прізвищ кращих синів України можна продовжити.
Концерт гурту «Хорея Козацька» відбувся у Національному музеї книги та друкарства в Києво-Печерській лаврі
Оскільки концерт-присвята проходив у День вшанування пам’яті загиблих військових, то Тарас Компаніченко відповів тим, хто його запитує, чому він не відмовляється співати на похованнях.
Під час концерту «Хореї Козацької»
«Ми повинні належним чином вшановувати наших лицарів-військових. У мене брали інтерв’ю і запитували про те, що ми граємо на похованнях наших героїв. У такий спосіб ми показуємо, що ціла українська спадщина. Це вся українська культура віддає шану полеглим героям чи героїням», — зізнався кобзар.
Рідні та військові просять заграти старовинні українські твори. На думку Компаніченка це підіймає цілий пласт культури, який показує її спадкоємність, тяглість історії та державності.
Кирило Стеценко під час виступу на концерті-реквіємі.
Разом з гуртом «Хорея Козацька» виступили піаніст Павло Лисий та скрипаль Кирило Стеценко. Українська класика і модернова музика мають вийти на передній план, адже вони досі довго були на маргінесі, вважає Компаніченко. Кобзар сподівається, що несправедливо забуті композитори та автори творів будуть презентувати українську культуру у світі.
Гурт «Хорея козацька» кожен виступ перетворює на просвітницький.
Концерт-реквієм був наповнений церковною музикою та піснями українських військових початку 20 століття, а також творами, написаними самим кобзарем вже під час російсько-української війни.
Наприклад, «Савур-могила» (що означає спільна, тобто братня могила). Твір, який Компаніченко почав писати у селищі Щастя на сході. Сьогодні кобзар прийшов з квіткою соняшника на сорочці й згадав своїх побратимів та друзів, які виходили з оточення в Іловайську, 9 років тому, саме через соняшникові поля. Дехто з них, наприклад, Данило Мельник, кобзар і військовий, загинули під час широкомасштабного вторгнення.
Жоден з концертів чи просто виступів Тараса Компаніченка та «Хореї Козацької» не повторюється. Є твори, які звучать на прохання тих, хто приходить на концерт, є композиції, як, наприклад на вірші Василя Стуса, «Розпросторся душе моя…», яку знають ті, хто у залі на концерті та часто співають разом.
«Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня,
марно, невіре, ворожить –
молода чи поважна».
А є й композиції, які тривалий час значились просто, як «народні пісні», хоч були або церковними й написаними в Україні кілька століть тому, або їх авторів просто приховували при радянській владі. Щоб мати змогу співати, скажімо пісні Січових Стрільців.
Концерт «Хореї козацької» пройшов у залі в оточенні картин Юрія Химича.
Отак, у дні війни, всі ці слова і музика вийшли на передову з військом, щоб підтримати бойовий дух. Так вони підтримують сили тих, хто в тилу.
Успенський собор — вид з вікон Національного музею книги та друкарства.
Трапезна церква та Успенський собор у Києво-Печерській лаврі.
До слова, Національний музей книги та друкарства знаходиться у Києво-Печерській лаврі, якраз за Успенським собором. Сьогодні крізь його відчинені вікна українські духовні пісні та музика військової звитяги були чутними навколо. І це наповнювало душу впевненістю у Перемозі.
Національний музей книги й друкарства у заповіднику Києво-Печерська лавра.
Днями в Київській муніципальній академії музики вшанували пам’ять випускника 2022 року, скрипаля Давида Якушина, який 40 днів тому загинув під Кремінною на Луганщині.