У програмі School of War Аарон Маклін розмовляє з істориком Александром Біком, автором книжки Minutes of Empire і колишнім співробітником Ради національної безпеки в адміністраціях Обами та Байдена. Від боротьби Нідерландської республіки проти Іспанії співрозмовники переходять до відносин Америки з Китаєм і застосування військової сили для доступу до ресурсів. Це відредаговане інтерв'ю підготовлено на основі розшифровки випуску від 2 жовтня 2026 року. Оцінки сучасної політики належать співрозмовникам.
Від повсталих провінцій до світової держави
Аарон Маклін: Ми ще жодного разу не обговорювали зовнішню політику Нідерландської республіки, і це прикро. Деякі стратегічні підходи, що сформувалися у шістнадцятому й сімнадцятому століттях, передвіщали те, що згодом робили британці, а зрештою й ми. У вашій книжці розглянуто засідання ради директорів нідерландської компанії, яка займалася Новим світом і торгівлею через Атлантику. Перш ніж перейти до криз сімнадцятого століття, поясніть: що являла собою Нідерландська республіка? Звідки вона взялася і яким був баланс сил?
Александр Бік: Я виріс у долині Гудзону в штаті Нью-Йорк. Мої батьки були антропологами, тож у дитинстві я також жив у Бразилії та Західній Африці. У кожному з цих місць залишилася колоніальна спадщина короткої нідерландської присутності в середині сімнадцятого століття. Мабуть, саме це спочатку й пробудило мій інтерес.
Але по суті мене більше приваблював надзвичайний розквіт мистецтва, науки, політичної теорії, економіки, фінансів і військових новацій. За відносно короткий час кілька повсталих європейських провінцій перетворилися на світову державу. Можна стверджувати, що це була перша держава, яка мала щось на зразок світової системи, світової економіки: у всьому світі платили за цінами, встановленими в Амстердамі. Я хотів зрозуміти, як це сталося.
Низинні землі, які згодом стали Нідерландською республікою, належали до імперії Габсбургів: спочатку ними правив Карл V, а потім їх успадкував Філіп II. Філіп жорсткіше взявся придушувати протестантську Реформацію та обмежувати вольності місцевої знаті. Це спричинило повстання, які набирали сили у другій половині шістнадцятого століття. Напередодні сімнадцятого століття низка провінцій уже об'єдналася завдяки військовим і політичним зв'язкам.
Це супроводжувалося значним поворотом до міжнародної торгівлі. Ці провінції торгували через Антверпен, один із центрів іспанської світової системи, й вели торгівлю на Балтиці. Вони мали численну купецьку еліту, великий флот і чималий торговельний досвід. Раптом вони почали будувати незалежну державу й використали ці ресурси, щоб кинути виклик Іспанії та Португалії по всьому світу, як в Ост-Індії, так і у Вест-Індії. Моя книжка присвячена останній.
Навіщо нідерландці створювали торговельні компанії
Аарон Маклін: Звідки взялася ідея таких компаній? Наша аудиторія, мабуть, знає про Британську Ост-Індську компанію, принаймні в загальних рисах. Якими були її нідерландські відповідники?
Александр Бік: Англійська та Нідерландська Ост-Індські компанії виникли майже одночасно. Нідерландську компанію заснували 1602 року. За попереднє десятиліття становище Сполучених провінцій у повстанні поліпшилося, а межа між територіями, які ми сьогодні приблизно назвали б Бельгією та Нідерландами на північ від неї, почала ставати чіткішою.
З'явилися приватні компанії, які відправляли кораблі до Азії по прянощі та інші товари. Традиційно ці товари надходили через Іспанську імперію завдяки португальській торгівлі на Сході. Коли цей шлях перекрили, нідерландці зрозуміли, що муситимуть самі забезпечити собі доступ. Інвестори об'єднували капітал в акціонерних товариствах, щоб споряджати кораблі для подорожей, які могли тривати близько року в кожен бік.
Поки тривала війна проти Габсбургів, Йоган ван Олденбарневелт, провідний політик Голландії, побачив дві проблеми. Кораблі, що поверталися, насичували ринок прянощами й збивали ціни, а компанії починали конкурувати між собою. Він запропонував об'єднати їх у підтриману державою монополію на торгівлю з Ост-Індією. Спершу вони опиралися, але зрештою політичними зусиллями їх звели в Нідерландську Ост-Індську компанію.
Перше десятиліття було для неї важким. Значна частина доходів ішла на війну в Азії, а не на виплати акціонерам. Майже від самого початку компанія служила стратегічним цілям нідерландської держави. Проте вже у 1620-х роках вона привозила додому величезні прибутки. Думаю, вона виплачувала дивіденди майже щороку протягом значно більш ніж століття. Компанія стала взірцем корпоративної організації зі спільним акціонерним капіталом і акціями, якими можна було торгувати, а також прикладом того, як приватна торгівля розширює стратегічні можливості держави.
Прибуток акціонерів і державна війна
Аарон Маклін: Між інтересами акціонерів і стратегічними інтересами держави існує очевидна суперечність. Що має пріоритет?
Александр Бік: Не думаю, що тут можна просто обрати щось одне з двох. У нідерландському випадку ці інтереси підживлювали один одного, а їхня відносна вага змінювалася в різні періоди.
Англійська Ост-Індська компанія була приватною корпорацією, яка якомога довше тримала державу на відстані. І в історичних дослідженнях, і в масових уявленнях про неї наголошують на купцях, підприємництві та силі приватних грошей. Коли король захотів стати акціонером, його ввічливо попросили цього не робити. Компанія не бажала, щоб парламент чи король надто обмежували її діяльність.
У Нідерландах усе було інакше. Їхня компанія виросла з менших товариств, але виникла за ініціативою провідного політика республіки й поєднувала економічні та стратегічні цілі. Олденбарневелт і Генеральні штати зуміли стримати акціонерів, обурених тим, що вони вклали гроші, але не отримали очікуваних дивідендів. Вони стримували акціонерів достатньо довго, щоб вибудувати стратегічні позиції, з яких могли почати надходити дивіденди.
Торгівля, стратегія і війна постійно переплітаються. Їхнє співвідношення щоразу переглядають із практичних міркувань: як за допомогою цих інструментів примножувати статки громадян, давати країні змогу продовжувати війну й завдавати шкоди супротивникам республіки за кордоном?
Хто вкладав гроші в компанію, створену для війни?
Аарон Маклін: Хто були ці акціонери? Акції належали широкому колу людей чи зосереджувалися в руках невеликої кількості дуже заможних осіб?
Александр Бік: Склад акціонерів Вест-Індської компанії я знаю докладніше, тож наведу її як приклад. Акції були розподілені доволі широко, хоча частки одних інвесторів значно перевищували частки інших. У джерелах постійно згадуються вдови, які вкладали рештки родинних статків у надії на прибуток. Інвестували й невеликі установи.
Вест-Індську компанію заснували 1621 року. Плани створити таку компанію існували ще приблизно тоді, коли виникла Ост-Індська, але їх відклали через переговори з Іспанією, які завершилися дванадцятирічним перемир'ям. Під час цього перемир'я Генеральні штати не хотіли засновувати компанію, яка провокувала б Іспанію. Щойно стало зрозуміло, що війна відновиться, до планів повернулися й переглянули їх. Компанія отримала свої повноваження лише за кілька тижнів після завершення перемир'я.
Частину початкового капіталу надали великі купці Амстердама, Лейдена, Роттердама та інших міст. Інші кошти збирали, фактично ходячи від дверей до дверей і закликаючи громадян виконати патріотичний обов'язок: підтримати компанію, яка боротиметься за республіку й протестантську справу. Свою роль відігравали і фінансові стимули, і патріотичні заклики, і стратегічні аргументи.
Інвестиції надходили з усіх Сполучених провінцій: не лише з великих приморських торговельних міст, а й із внутрішніх провінцій, яким війна загрожувала найбільше. Жителі менших міст, а часом і їхні очільники, вкладали гроші в надії на прибуток.
Виклик Іспанії у Новому світі
Аарон Маклін: Я виріс у Вірджинії, тож цей період нагадує мені про Джеймстаун, Чесапікську затоку та Джона Сміта. Ви згадали нідерландців у долині Гудзону, але вони були й у Південній Америці. До чого вони прагнули в Новому світі й хто був їхнім конкурентом?
Александр Бік: Нещодавно я відвідав Флориду й побачив величезний форт у Сент-Огастіні, іспанському форпості на території нинішньої континентальної частини США. Коли я ріс у Нью-Йорку, мені ніколи не розповідали про Сент-Огастін як про перше європейське поселення в Північній Америці. Натомість мені розповідали про Плімут 1620 року. Для моєї дружини, яка виросла у Вірджинії, наріжними каменями історії були Роанок і Джеймстаун. Для дітей у Каліфорнії американська історія часто починається із золотої лихоманки. Ми пишемо історію з набагато вужчого місцевого погляду, ніж самі собі визнаємо.
Тордесільяський договір 1494 року поділив світ між Іспанією та Португалією під наглядом Папи Римського. Іспанія отримала території на захід від певної лінії, а Португалія – на схід. Тоді не знали, наскільки далеко на схід простягається Бразилія, і східна частина майбутньої Бразилії опинилася в португальській сфері. Португалія наполегливо використовувала цю лінію, щоб обґрунтувати свої права. Решту Америки фактично віддали Іспанії, яка завзято прагнула багатств і територій.
Нідерландська республіка долучилася до цієї історії лише у 1590-х роках. До того англійці вже почали розвідувати можливості, як і французи – у Бразилії в 1540-х роках та в Карибському регіоні. Претензії Іспанії на контроль над усім Новим світом уже ставили під сумнів.
Спочатку нідерландці діяли на периферії іспанської присутності: у долинах Гудзону й Делаверу, де постав Новий Амстердам і які згодом стали частинами Нью-Йорка, Делаверу та Нью-Джерсі; на так званому Дикому березі, до якого належали нинішній Суринам і частина Венесуели, де Іспанія ніколи міцно не закріпилася; а також на західноафриканському узбережжі, де вони шукали доступу передусім до торгівлі золотом.
Після створення Вест-Індської компанії вони почали атакувати саме серце Іспанської імперії. Були спроби захопити великі острови Карибського моря й експедиція до Чилі з тихоокеанського боку, щоб дістатися срібних копалень Потосі. У певному сенсі я бачу в цьому радше результат військової стратегії, ніж колоніальні підприємства.
Найбільше вони закріпилися на північному сході Бразилії, головному осередку цукрової промисловості. Протягом короткого періоду у 1640-х роках вони контролювали найприбутковіші райони Бразилії, відібрані в Португалії, а також Кюрасао, Суринам та інші карибські території. Їхнє поселення в Нових Нідерландах зростало, а на узбережжі Західної Африки вони захопили найважливіші португальські об'єкти торгівлі рабами й золотом. Це почало скидатися на спробу відібрати Новий світ в Іспанії.
Ціна утримання Бразилії
Аарон Маклін: Як це відбувалося на місцях у Бразилії? Скільки ресурсів ішло на сільське господарство, торгівлю й работоргівлю, а скільки – на військові та морські операції?
Александр Бік: Що більше територій і населення ви підпорядковуєте, то важче керувати цим населенням і захищати території. Творці компанії сперечалися про це впродовж усієї її історії.
Один із головних її творців, Віллем Усселінкс, був біженцем з Антверпена. Він прагнув уникати прямого протистояння з Іспанією та Португалією. Їхні корони були об'єднані, тому нідерландці вважали їх спільним супротивником. Він хотів створювати переселенські колонії на периферії. Вкладаючи гроші в їхній успіх, нідерландці з часом створили б противагу іспанській і португальській могутності в Новому світі.
Альтернативою було спрямувати гроші на масштабні військові операції, зокрема захоплення Бразилії. Це потребувало значно більших вкладень у військову підготовку, кораблі й солдатів. Як і передбачав Усселінкс, усе виявилося набагато важчим, ніж очікували деякі прихильники цього задуму.
Зрештою нідерландці закріпили вагомі позиції в Бразилії й відродили цукрову промисловість. Але, відступаючи, португальці спалили цукрові поля й заводи. Протягом певного часу військові та адміністративні витрати нідерландців стрімко зростали, а колонія виробляла дуже мало товарів. Через це компанія опинилася у вкрай скрутному фінансовому становищі.
Зрештою вони подолали ці труднощі, залучивши славетного вельможу, який очолив військову кампанію, реорганізував управління й знову налагодив виробництво цукру. Але необхідність обирати залишалася: купці вкладали гроші заради прибутку, вельможі керували зусиллями передусім заради зміцнення держави й перемоги над Габсбургами, а інші прагнули до більш мирного сільського життя в переселенських колоніях. Ці цілі й далі суперечили одна одній. Важко сказати, що якась із них зрештою взяла гору.
Рада директорів, яка допомагала організувати державу
Аарон Маклін: У самій республіці ці різні групи підпорядковувалися раді директорів. Як її було влаштовано і як вона узгоджувала свою роботу з державою?
Александр Бік: У цьому Вест-Індська компанія відрізнялася від Ост-Індської. Коли останню заснували 1602 року, її рада налічувала сімнадцять членів. Такий устрій врівноважував інтереси міст, які вклали найбільше грошей і де діяли товариства, з яких виникла компанія. Вісім місць отримав Амстердам, інші міста – менше. Голландія мала переважну, але не вирішальну роль. Для сімнадцятого місця передбачили щорічну ротацію, щоб жодна провінція чи місто не могли контролювати компанію.
Засновники Вест-Індської компанії так само непокоїлися через можливу перевагу одного регіону, але вже врахували досвід Ост-Індської компанії. Напад на Іспанію та Португалію в Новому світі мав стати величезною військовою справою. Вони розуміли, що держава повинна відігравати більшу роль в управлінні.
Тому передбачили дев'ятнадцять представників, із яких дев'ятнадцятого призначали Генеральні штати. Це було надзвичайно важливо, адже республіка все ще залишалася групою провінцій, об'єднаних для ведення війни, з доволі слабкими політичними інституціями. Один нідерландський історик назвав Генеральні штати зібранням послів, і це визначення стало відомим. Представники привозили позиції своїх провінцій: це не був орган, який самостійно обговорював і вільно виробляв власну політику. Кожна провінція ревно оберігала самостійність своїх дій.
Створення компаній фактично об'єднало зовнішню політику в Азії та, окремо, у Новому світі й Західній півкулі. Для цього була потрібна узгодженість, якої ні Генеральні штати, ні самі компанії не були готові забезпечити самотужки.
Генеральні штати могли призначати свого представника в раду директорів почасти тому, що самі інвестували в компанію: ймовірно, близько семи чи восьми відсотків початкового капіталу. Вони також погодилися надати кораблі, озброєння та інше спорядження й наділили компанію привілеями.
Першим представником став вельможа з військової знаті східних провінцій. Його роль не була чітко визначена. На практиці він об'єднував палати компанії, запроваджував дисципліну, розв'язував суперечки й домагався, щоб компанія спільно підтримувала пропозиції щодо ведення війни.
Це було незвично. Керівництво Ост-Індської компанії складалося з купців і підприємців, які прагнули прибутку, мали дозвіл і допомогу держави, але не таке спрямування згори. У Вест-Індській компанії провідну роль відігравав вельможа. Генеральні штати вирішили набагато активніше втручатися в управління.
Як важко було втримати провінції разом
Аарон Маклін: Ця складність нагадує мені Черчиллеву розповідь про Мальборо часів пізнішої війни за іспанську спадщину. Нідерландським командирам на полі бою була потрібна згода між собою, і у війні проти Франції вони постійно стримували британців. Частина стратегічного генія Мальборо полягала в умінні давати їм раду, а часом і маніпулювати ними. Здається, одного разу він фактично хитрістю втягнув їх у наступ, хоча я не пам'ятаю, про яку битву йдеться. Порозумітися із союзниками могло бути майже так само важко, як протистояти ворогу.
Александр Бік: Саме так. Один дослідник називає нідерландську державу "кволою політичною парасолькою". Провінції оберігали свої привілеї й мали різні інтереси. Приморські Голландія та Зеландія займалися передусім торгівлею й фінансами. У внутрішніх землеробських районах більш помітну роль поряд з очільниками міст відігравала знать. Ступінь загрози від війни для них також був різним.
Амстердамська еліта хотіла продовжувати війну в Західній півкулі, але імпорт солі був необхідний для оселедцевого промислу, а той – для економіки Амстердама. У певні моменти вона воліла й далі торгувати з державами Піренейського півострова, тоді як Зеландія наполягала, що торгівлю не можна відновлювати, бо війна має тривати. Згодом амстердамська позиція взяла гору.
У 1580-х роках провінції домовилися об'єднатися й відмовитися визнавати Філіпа II своїм монархом, але не дійшли згоди щодо того, що має прийти йому на зміну. Вони дивилися то в один бік, то в інший: на Францію, на Англію, сподіваючись, що Єлизавета стане їхньою монархинею. Спершу вони шукали нового правителя в межах звичної політичної моделі. Єлизавета таки надіслала допомогу, а граф Лестер воював у Низинних землях.
Зрештою провінції вирішили, що це не працює і їм потрібні власні інституції. Одним рішенням було посилення Генеральних штатів. Іншим – зміна ролі штатгальтера: із представника Габсбургів він перетворився на посадовця, якого провінції призначали наглядати за військовими справами. Вони працювали з тим, що мали, вдаючись до тиску, а часом і до обману, щоб зберігати єдність.
З власного досвіду роботи в уряді я вважаю, що організуватися часто важче, ніж вирішити, яких цілей ви хочете досягти.
Тактична невдача, стратегічний успіх
Аарон Маклін: Багато з цього зрештою завершилося для нідерландців невдачею. Як керівництво Вест-Індської компанії реагувало на кризи по той бік океану? Як воно могло ухвалювати рішення й реагувати на події, що швидко змінювалися?
Александр Бік: Традиційна історіографія відповіла б: не дуже добре. Доставка повідомлень зі Сходу могла тривати від дев'яти місяців до року. Ви могли відправити вказівки й чекати на відповідь від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох місяців. Через Атлантику зв'язок був кращий: ішлося про місяці, а не роки. Але труднощі залишалися, поряд із політичними проблемами.
Нідерландські історики заперечували проти цієї оцінки, і тепер їхню думку визнають ширше. Інституції працювали повільно й мали мало рівнів ієрархії: в ухваленні звичайних рішень могли брати участь сотні людей. Іноземні посли легко купували таємниці в Гаазі. Одне з найцінніших джерел для істориків цього періоду – збірка документів, які представник ганзейських держав північної Німеччини купив у корумпованого чиновника Генеральних штатів, а також історична праця, яку цей представник написав на їхній основі.
Та ширша участь означала, що вже ухвалені рішення мали ширшу підтримку по всій республіці. Це не були просто укази короля чи міністрів, які могли не мати підтримки навіть серед еліти. До цього долучалося значно ширше коло населення та міської еліти, яке відчувало себе певною мірою пов'язаним ухваленими рішеннями. Прозорість, завдяки якій іноземці дізнавалися про перебіг справ, також робила корупцію та інші проблеми помітнішими, а часом і полегшувала їх розв'язання.
Як колоніальне підприємство компанія, безперечно, зазнала невдачі. У 1660-х роках Нью-Йорк перейшов до англійців. У 1640-х і 1650-х роках більшість західноафриканських фортів повернула собі Португалія. Бразилія, найпродуктивнішу половину якої нідерландці контролювали вже на середину 1640-х років, знову опинилася під владою Португалії 1654 року. Спроби дістатися Потосі через Чилі та іншими шляхами закінчилися гучним провалом. Зрештою компанія збанкрутувала, і її довелося реорганізувати.
Але такий виклад упускає щось засадниче. Компанію створювали не лише для заробітку чи заснування колоній. Її головні творці в Гаазі бачили основну мету в тому, щоб виграти війну, відкривши третій фронт. Коли 1621 року війна відновилася, принц Моріц уже допомагав розпалювати те, що стало Тридцятилітньою війною в Центральній Європі. Нідерландці воювали на власній території, а компанія відкрила ще один фронт у Західній півкулі. Саме так це описували сучасники.
Якщо судити за результатом війни для республіки, це був величезний успіх. Я стверджую, що компанія зазнала тактичної невдачі, але досягла величезного стратегічного успіху, наблизивши незалежність Нідерландів від габсбурзької Іспанії.
Обидва рази, коли Іспанія справді була змушена піти на переговори й шукати миру, навіть на відносно невигідних умовах, цьому передували вагомі досягнення компанії. Найвідоміше з них – перехоплення адміралом Пітом Гейном іспанського срібного флоту в затоці Матансас на Кубі. Це принесло одинадцять мільйонів гульденів, понад мільйон фунтів: величезну суму. Іспанія втратила значну частину надходжень на війну наступного року, а її впевненість і воєнна машина зазнали удару.
Значну частину цих коштів спрямували на воєнні зусилля нідерландців, що допомогло під час знаменитої облоги кінця 1620-х років, коли вони взяли Ден-Бос. Тоді Іспанія визнала необхідність переговорів, хоча зрештою вони не дали результату.
На початку 1640-х років ситуація повторилася. Розширення нідерландських володінь у Бразилії та захоплення західноафриканських фортів, де торгували рабами й золотом, завдали шкоди престижу Іспанії й розлютили португальців, які втратили свої території. Повстання Португалії проти іспанського панування збіглося з повстанням у Каталонії. Іспанії довелося обирати: зберігати єдність своєї монархії в Європі чи продовжувати війну в Західній півкулі.
Вона мусила протистояти загрозі власному існуванню вдома, а це означало мир із нідерландцями. Мюнстерський мир, частина ширшого Вестфальського врегулювання, став можливим завдяки моментам, коли компанія зміцнювала воєнні зусилля нідерландців, підривала політичну коаліцію Іспанії й змушувала її домовлятися.
Аарон Маклін: У тривалій перспективі наслідки за кордоном, де мала відбуватися основна діяльність, виявилися менш значущими. Зрештою інші держави затьмарили нідерландські позиції. Португалія повернула значну частину територій, а Британія з часом вийшла на передній план.
Александр Бік: І Франція.
Що перейняла Британія
Аарон Маклін: Британія розвивала власну версію паралельно з нідерландцями, тож не можна просто сказати, що її модель походить від їхньої. Але як це поєднання державно-приватного партнерства, державної стратегії й торгівлі позначилося на вісімнадцятому столітті та пізніших часах?
Александр Бік: Не думаю, що ми маємо цілком задовільну відповідь. Були важливі безпосередні наслідки. "Західний задум" Олівера Кромвеля, план, який передбачав захоплення Ямайки, у своїй основі спирався на те, що він та його оточення спостерігали в діях нідерландців у Бразилії. Англійці швидко засвоїли стратегію агресивного завоювання в напрямку центру Іспанської імперії, а не лише на її окраїнах.
Інший наслідок стосувався цукру. Коли Португалія повернула Бразилію, знання з виробництва цукру поширилися за її межі, до Карибського регіону. Це допомогло закласти основу плантацій, які у вісімнадцятому столітті стали ключовими для Британської та Французької імперій.
З державним втручанням у компанії все складніше. Британська модель залишалася набагато більш приватною, аж поки значно пізніше держава перебрала контроль над Ост-Індською компанією. Пряме державне управління формально приватними компаніями було, як на мене, нідерландською новацією. Знову воно з'являється лише значно пізніше, і не обов'язково в колоніальних підприємствах. Можна заперечити, що Англійська Ост-Індська компанія, залишаючись приватною, фактично сама стала державою, яку парламенту зрештою довелося демонтувати.
Аарон Маклін: То де ця модель з'являється знову?
Александр Бік: Бувають періоди, коли держава активніше втручається в економіку, і періоди, коли її участь менша. Історики економіки давно стверджують, що націоналізм і державотворення зазвичай тісніше пов'язують ці дві сфери. Коли держава будується або вступає в тривале стратегічне суперництво, межа між приватним і державним починає розмиватися.
Це було характерно для німецької індустріалізації дев'ятнадцятого століття, а також для індустріалізації в Росії й на території майбутнього Радянського Союзу. Держава втручалася набагато активніше, коли ці країни намагалися наздогнати інших і створити потужні національні економіки в середовищі, де переважали більш ліберальні держави.
Америка й уявлення про окремі сфери
Аарон Маклін: Як ця меркантилістська модель вплинула на Сполучені Штати? Держава здавна просувала інтереси американського бізнесу, часто за участю морської піхоти в Західній півкулі. Яка мета тут визначальна: стратегія чи торгівля?
Александр Бік: Нідерландська республіка була важливим взірцем для батьків-засновників, зокрема як самоврядна республіка. Цей вплив був прямим. Його видно і в меркантилізмі Гамільтона та його аргументах на користь сильної ролі держави в економіці. Сполучені Штати не стали країною вільної торгівлі одразу після заснування. Значну частину їхнього досвіду у вісімнадцятому й дев'ятнадцятому століттях визначав меркантилізм із високими торговельними бар'єрами. Це відповідає ширшій закономірності: державотворення поряд із більш ліберальним конкурентом, Британією.
Частина наших труднощів за останні тридцять років пов'язана з уявленням, що це дві окремі сфери: комерція й торгівля, які підпорядковуються принципам Адама Сміта, та державні й військові справи, які підпорядковуються реальполітиці, балансу сил або іншій стратегічній логіці.
Це допомогло нам просувати систему, яка забезпечила величезне зростання в Америці та в усьому світі. Проте з історичного погляду така система доволі нетипова й відповідає періодам, коли одна держава має справжню перевагу в міжнародній економіці.
Так було з нідерландцями в середині сімнадцятого століття. У певному сенсі вони були нацією вільної торгівлі, адже настільки переважали інших у судноплавстві, фінансах, логістиці та страхуванні, що система працювала на їхню користь. Те саме можна сказати про британську вільну торгівлю дев'ятнадцятого століття. Думаю, ми теж мали свій період, коли активно просували вільну торгівлю.
Тепер нам доводиться враховувати, що наша порівняльна перевага вже не така, як раніше. У деяких галузях ми відстаємо. Це змушує нас бачити, як політика й стратегія визначають можливості для торгівлі та як торгівля дає державам ресурси, потрібні для війни, оборони й технологічних змін.
Торгівля з ворогом
Александр Бік: Не варто перебільшувати історичні аналогії, але погляньмо на дискусію про Китай. Адміністрація Байдена, особливо Джейк Салліван, обстоювала підхід "малий двір і високий паркан". Ми мали й далі торгувати з Китаєм і зберігати інтеграцію економік, адже широка інтеграція служила нашим інтересам і глобальній безпеці. Але в кількох сферах гострого суперництва ми мали розвивати власні галузі й використовувати експортний контроль та інші заходи, щоб не дати Китаю отримати, наприклад, найсучасніші напівпровідники.
У Нідерландській республіці точилася саме така дискусія, яку називали "торгівлею з ворогом". Чи варто й далі торгувати з Іспанією, з якою її економіка була глибоко інтегрована, чи війна вимагала того, що сьогодні ми назвали б розривом економічних зв'язків?
Нідерландці жорстко регулювали одні галузі, залишали інші цілком відкритими й продовжували вибірково торгувати з Іспанією, навіть товарами, які, як вони знали, Іспанія використає у війні. Вони обкладали ці товари надзвичайно високими податками й спрямовували надходження назад на військові потреби.
Це була свідома спроба зберегти торгівлю й підтримати зростання нідерландської економіки. Експорт деяких товарів, наприклад готової зброї, забороняли. Але в різні періоди дозволялося торгувати деревиною для суднобудування, смолою та іншими важливими матеріалами для флоту. Високі податкові надходження потім фінансували війну.
Ідея полягала в тому, що подальше економічне зростання зробить республіку динамічнішою і здатнішою воювати з Іспанією. Зрештою ця стратегія виявилася дуже успішною. Вона була прагматичною: замість того щоб розглядати торгівлю й стратегію як окремі сфери, шукала їхній баланс для досягнення конкретної мети.
Байден, Трамп і повернення промислової політики
Аарон Маклін: Якщо узагальнити, принцип полягає в тому, що стратегія має торговельний вимір, а торгівля – стратегічний. З історичного погляду це видається природнішим, ніж спроби їх розділити. Ця тема присутня в політиці і Байдена, і Трампа. У чому вони зберігають наступність, а в чому їхні підходи різняться?
Александр Бік: Почну зі спільного. Я працював у перехідній команді Байдена й спостерігав за переходом влади до другої адміністрації Трампа. Виборчі кампанії зазвичай формулюють свої ідеї на противагу адміністрації, яку хочуть замінити. Коли на початку 2021 року я прийшов в адміністрацію Байдена, мене вразила наступність у кількох важливих питаннях. Ми говорили, що хочемо все робити інакше, ніж перша команда Трампа, але щодо Афганістану, Китаю та промислової політики зрештою прийшли до дуже схожих рішень.
Це відображає ширше середовище. Якби ви запитали більшість тих, хто йшов працювати в адміністрацію Байдена, чому вони віддають перевагу – вільній торгівлі чи митам, – думаю, вони обрали б вільну торгівлю: і як принцип, і як стратегічну перевагу для Америки. Однак жодне з мит, запроваджених адміністрацією Трампа, не скасували протягом президентства Байдена.
Друга адміністрація Трампа набагато різкіше повернула в бік мит, ніж, як я думаю, це зробила б демократична адміністрація. Але це той самий інструмент, який інколи застосовують для схожих цілей. Наступність є і в торговельній та митній політиці, і в новому зверненні до промислової політики та інвестицій у виробничі спроможності Америки в окремих секторах.
Друга адміністрація Трампа проводить промислову політику дуже активно. Згадайте Управління стратегічного капіталу Міністерства оборони, частки у власності компаній, що працюють із критично важливими мінералами, та частку в Intel. У певному сенсі це промислова політика такого масштабу, про який адміністрація Байдена могла лише мріяти.
Була й наступність в управлінні суперництвом із Китаєм, але тут вона почала руйнуватися. Думаю, Трамп вважає, що у світі стратегічного суперництва краще задобрювати супротивників і відновлювати американську могутність, не даючи союзникам нас обдирати.
Підхід адміністрації Байдена і, як я думаю, будь-якої демократичної адміністрації був би іншим: Китай – стратегічний конкурент, і замість того щоб йому поступатися, нам слід будувати коаліції (зокрема з нашими союзниками), які ускладнюватимуть Китаю вибір і зберігатимуть наш простір для стратегічного маневру.
Отже, на рівні великої стратегії виникли суттєві відмінності. Але поєднання торговельної стратегії зі стратегією національної безпеки залишається спільною рисою.
Знання бізнесу й компетентність у національній безпеці
Александр Бік: Ще один момент повертає нас до нідерландців. Джосая Чайлд, один із чільних керівників Англійської Ост-Індської компанії, написав велике есе про уроки нідерландського досвіду. Один із них полягав у тому, що їхні військові ради, державні ради й купецькі ради фактично були одним і тим самим. Купці входили до органів, які ухвалювали важливі рішення, і безпосередньо привносили торговельні міркування в державні справи. У британській системі це було майже невідомо: купці мали високий статус, але не брали такої участі.
Для Сполучених Штатів це виклик. За останні тридцять років наші інституції національної безпеки мали розв'язувати безпекові проблеми, тоді як економічними питаннями займалися інші люди. Подолати цей поділ важко. Адміністрація Байдена над цим працювала.
Команда Трампа фактично відповіла на це, відсунувши на другий план бюрократію національної безпеки й залучивши до цих питань фахівців із переговорів щодо нерухомості. Вона підійшла до питання з протилежного боку, зробивши бізнесменів, зокрема самого Трампа, головними учасниками переговорів.
Моя особиста оцінка така: ми бачимо великі провали. Не можу сказати, що схвалюю конкретні рішення президента, але вважаю деякі його інстинкти в цій сфері доволі добрими. Іноді це описують словами "правильне питання, неправильна відповідь", і загалом це передає мій погляд. Він випробовує модель, яка залучає знання бізнесу й економічне мислення до національної безпеки. Проблема в тому, що він не поєднує їх із компетентністю в самій національній безпеці. Думаю, ми бачимо наслідки цього в усіх сферах.
Венесуельська нафта й старіший тип імперії
Аарон Маклін: Одна з відмінностей, здається, стосується державної власності США на іноземні активи, особливо на венесуельську нафту. У цьому є щось майже атавістичне. Іноді кажуть, що світогляд Трампа цілком тактичний і ситуативний, без жодних принципів. Я думаю, що в його діях можна визначити певні принципи.
Я часто жартую: якби Дональд Трамп потрапив на засідання ради директорів Британської Ост-Індської компанії приблизно 1800 року, він усе чудово зрозумів би: що вони обговорюють, заради чого зібралися і наскільки нечітка межа між державними та приватними інтересами. Усе було б йому знайоме.
Сполучені Штати здійснили військову акцію проти Венесуели у вигляді дуже короткої спеціальної операції, а тепер отримали частку у власності на природні ресурси супротивника. В основному руслі зовнішньополітичних дискусій обох партій немає справжнього недавнього прецеденту для такого. Історичний прецедент є, але шукати його треба значно глибше в минулому. З якоїсь причини Трамп, схоже, спирається саме на ті давні підходи.
Александр Бік: Погоджуюся. Трамп, по суті, імперіаліст кінця дев'ятнадцятого століття, і саме так я охарактеризував би операцію у Венесуелі: застосування сили для захоплення політичної еліти, яка потім передасть величезні природні ресурси та доступ до них безпосередньо Сполученим Штатам. Дуже давно не було такого прецеденту, але раніше це було звичайною формою державної політики.
У випадку Вест-Індської компанії стратегія полягала в захопленні цукрової промисловості на сході Бразилії. Спочатку нідерландці думали, що зможуть перекрити потік поневолених людей із Західної Африки, щоб ускладнити Іспанії роботу її копалень, а Португалії – продовження її діяльності. Зрештою вони зрозуміли: щоб підтримувати роботу цукрової промисловості й отримувати її прибутки, їм потрібно забезпечувати постійний приплив поневолених людей.
Нідерландці долучилися до работоргівлі відносно пізно, але потім глибоко в неї втягнулися. До цього спонукала потреба забезпечувати робочою силою колонію, яка виробляла критично важливий товар і збагачувала республіку. Це була стратегія захоплення, утримання й експлуатації. Думаю, саме це, по суті, робить адміністрація Трампа.
Слово "меркантилізм" повернулося до американської політичної мови під час першого терміну Трампа, але тоді йшлося переважно про мита й торговельну політику. Тепер воно повернулося в повнішому значенні: ресурсний імперіалізм. Ви маєте рацію: це межа, яку адміністрація Байдена не перетнула б і не збиралася перетинати. Думаю, майбутня демократична адміністрація, ймовірно, скасувала б такий підхід.
Можна побачити аргумент на користь розбудови американської енергетичної незалежності й перетворення Америки на енергетичну наддержаву з величезним впливом у міжнародній системі. Якщо операція у Венесуелі має послідовне обґрунтування, думаю, воно полягає саме в цьому. Я міг би поставити під сумнів, наскільки послідовними були початкові міркування, але саме до цього ми прийшли.
Проблема в тому, що міжнародний порядок залежить від легітимності й правил. Легітимність, яку Сполучені Штати загалом мали серед союзників, а часом і значно ширше, давала нам багато привілеїв, як і деякі з цих правил. Це кричуще порушує обидва принципи. Гадаю, згодом це нам зашкодить, хоча результат залишається невизначеним.
Україна, легітимність і тривога Біка
Аарон Маклін: Я згадую держсекретаря Керрі. Якщо я правильно пам'ятаю, це був 2014 рік, і він реагував на початкове вторгнення Росії в Україну. Він сказав приблизно так: Володимир Путін не може поводитися як людина дев'ятнадцятого століття, що застрягла у двадцять першому. Я перекрутив точне формулювання, але сенс був такий.
Александр Бік: Думаю, саме так. Мені зовсім не приємно це констатувати, але ми з колегою написали текст, намагаючись описати поведінку наших супротивників. Поки текст опублікували (а це триває довше, ніж хотілося б), він став доволі влучним описом зовнішньої політики США. Мені від цього дуже не по собі.
Є способи зміцнити стратегічні позиції Америки, які не обов'язково передбачають вторгнення в інші країни й привласнення їхнього майна. Як я вже казав, думаю, це обернеться проти нас. Проте саме цей підхід обрала нинішня адміністрація.