Думки Російсько-українська війна Російські бігуни під Слов'янськом: чому РФ продовжує просовуватися і який інший бік цієї медалі
Російські війська продовжують просуватися у напрямку Слов’янська, і головна причина цього зрозуміла — гостра нестача особового складу у ЗСУ, пише військовий аналітик Костянтин Машовець. Противник просочується, використовуючи прогалини в українській лінії оборони, але в усьому цьому є один неприємний для нього момент: штурмовики мають властивість колись закінчуватися.
Костянтин Машовець Військовий експерт 0
Слов'янський напрямок
Можна стверджувати, що українські війська на Слов'янському (і частково на Краматорському) напрямку наразі так і не змогли стабілізувати ситуацію на тактичному рівні. Противник зберігає можливість подальшого просування своїх передових штурмових груп (підрозділів) одразу на кількох тактичних ділянках і напрямках. Крім того, темпи їхнього реального просування продовжують залишатися досить загрозливими.
Очевидно, у найближчому майбутньому командування російської 3-ї ЗВА спробує одночасно досягти кількох тактичних цілей у смузі свого наступу, зокрема:
- досягти рубежу Миколаївка – Стародубівка (тобто прорватися в район Слов'янської ТЕС), що суттєво ускладнить ситуацію для ЗСУ на Лиманському напрямку;
- захопити Оріхуватку та район насосної станції № 2 на каналі Сіверський Донець–Донбас, що фактично, у поєднанні з досягненням першої цілі, дасть змогу російським військам дістатися безпосередньо найближчих підступів до Слов'янська;
- i прорватися на рубіж Василівська Пустош – Васютинське, що дасть змогу російським військам дістатися найближчих підступів й до Краматорська.
Відео дня
Наразі російська 3-я ЗВА основними силами своїх передових частин і підрозділів досягла наступних рубежів та районів:
- Крива Лука – Рай-Олександрівка;
- Липівка – Діброва;
- Маркове – Міньківка;
- та вийшла до району на північний захід від Привілля.
Водночас згадані вище "проникнення" у бойові порядки передових українських частин і підрозділів численних російських штурмових груп хоча й не забезпечують російським військам стабільного контролю над цими ділянками місцевості (у цьому сенсі можна говорити лише про своєрідну "сіру зону"), але все ж створюють умови для подальшого просування основних сил передових частин і з’єднань російської 3-ї ЗВА на Слов'янському напрямку. Оскільки її командування майже у всіх випадках успішного просування своїх "інфільтраторів" негайно та швидко прагне збільшити чисельність штурмової піхоти саме у тих районах, де ці групи вже змогли закріпитися. Таким способом різко підвищуючи загальні шанси на успішний наступ й основні сили своїх передових частин і підрозділів.
Водночас незважаючи на те, що цей спосіб організації та ведення наступу в тактичній зоні є досить повільним і "вартісним" (оскільки вимагає майже ПОСТІЙНОГО або принаймні більш-менш регулярного відновлення значних втрат у особовому складі цих штурмових груп, особливо в контексті масового використання тактичних дронів ЗСУ), командування російської 3-ї ЗВА прагне застосовувати цю "методологію" на максимально можливих за кількістю та фронтом ділянках. На практиці це означає, що воно намагається мінімізувати використання одного з основних принципів "класичного" військового мистецтва — необхідності максимальної концентрації власних зусиль під час ведення наступу саме на обмеженій кількості критично важливих з оперативного погляду секторів (напрямків).
І цей досить "нетривіальний" метод, який використовує командування російської 3-ї ЗВА, має цілком логічне і адекватне пояснення. Очевидно воно знає, що передові українські частини та підрозділи, які наразі діють у його смузі наступу, відчувають значний дефіцит особового складу. Й тому вони змушені діяти у досить "розріджених" бойових порядках, коли у них з'являються численні зони та лакуни— так званого "міжпозиційного простору".
Тому збільшення кількості та загального рівня інтенсивності "проникних" дій його штурмової піхоти (бажано на максимально широкому фронті) дає командуванню російської 3-ї ЗВА додаткову можливість суттєво підвищити шанси на більшу ефективність таких дій. Оскільки в таких умовах українське командування не лише не має достатніх сил і засобів для парирування цих, хоч і відносно "невеликих" за масштабами "інфільтрувань" противника, а й просто не встигає це зробити через їхню велику кількість і практичну безперервність. Причому навіть за умов масового використання ЗСУ ударних і розвідувальних дронів тактичної зони.
Оскільки такі ділянки часто або погано прикриті у вогневому відношенні, або взагалі не прикриті через свою протяжність. Крім того, успішне та ефективне використання українських дронів проти ворожих штурмових груп, які намагаються "проникати" майже "без сну та відпочинку", часто обмежується цілим набором об'єктивних і суб'єктивних чинників. Починаючи з кліматичних умов у цьому районі (туман, інтенсивні опади, сильні вітри тощо), ландшафту (наявність природних і штучних укриттів, прихованих маршрутів підходу тощо) до активних і пасивних контрзаходів з боку противника.
Іншими словами, командування російської 3-ї ЗВА, а також усього УВ "Юг", намагається скористатись моментом (а саме тим, що наразі воно відіграє одну з головних ролей у Слов'янсько-Краматорській наступальній операції і тому має значний пріоритет над іншими російськими угрупуваннями та арміями, у питанні поповненні особовим складом та використанні резервів), сподівається, станом на "зараз", маючи перевагу в кількості штурмової піхоті, банально "перебігати" недостатньо численні передові частини та підрозділи ЗСУ, які діють на цьому напрямку.
Однак у цьому контексті слід зазначити, що будь-які команди російських "штурмових бігунів", навіть найбільш підготовлені та оснащені, мають одну дуже неприємну для російського командування рису. Вони закінчуються рано чи пізно (найкраще, звісно, коли це відбувається рано). Особливо, якщо додати до вже організованого у тактичній зоні досить інтенсивного впливу на них українських повітряних дронів, ще ЩОСЬ наземне …
Наприклад, "рясні" та регулярно оновлювані мінні поля (мінно-вибухові загородження), сучасну систему наземних сенсорів, розташованих саме в цьому "міжпозиційному просторі" та доповнених різнотипними наборами автоматизованих засобів ураження, і так далі. А якщо все це ще об'єднати з повітряними дронами у єдиний тактичний розвідувально-вогневий "комплекс" і, звісно, додати до нього "трохи" фактично самої української піхоти, то в цьому випадку російським "штурмовикам-бігунам" явно не позаздриш…
Адже в такому випадку їм буде дедалі важче приховано і безперешкодно проходити, бігти і повзти у тактичний тил передових українських підрозділів, оскільки кількість і протяжність ділянок погано контрольованого "міжпозиційного простору" у їхніх бойових порядках почнуть суттєво зменшуватися…
Залишилася лише "невеличка справа" — впровадити і масштабувати все це до рівня, необхідного для повного та тотального припинення цих російських "забігів". Ба більше, очевидно, що потрібно врахувати у цьому питанні не тільки вже розгорнуті обсяги російської штурмової піхоти, а й їхнє гіпотетичне "мобілізаційне" зростання у найближчому майбутньому.
Як на мене, Слов'янсько-Краматорський напрямок у цьому сенсі дуже підходить як "експериментальний". Принаймні його актуальність наразі, у контексті тривалої наступальної активності противника, виглядає досить переконливою та очевидною.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Джерело
